Free Hosting

Free Web Hosting with PHP, MySQL, Apache, FTP and more.
Get your Free SubDOMAIN you.6te.net or you.eu5.org or...
Create your account NOW at http://www.freewebhostingarea.com.

Cheap Domains

Cheap Domains
starting at $2.99/year

check
Адвокатське бюро Марка Бєлкіна «Еталон»
img016

Written on 03.07.2016   By   in Публікації

Актуальні питання апеляційного та касаційногооскарження в господарському судочинстві

М.Л.Бєлкін;
Ю.Л. Бєлкіна;

Право звернення до судів вищих інстанцій з апеляційними та/або касаційними скаргами є важливою складовою судочинства в Україні. Згідно ст. 129 Конституції України одною з основних засад судочинства є забезпеченняапеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Як зазначає А.Й.Осетинський [1], саме європейський вектор обумовив запровадження у Конституції України нових порядків пе­регляду судових рішень — апеляційного та касаційного. У цьому кроці отримав втілення процес гармонізації та адап­тації національного законодавства до законодавства євро­пейського співтовариства.

Конституційний принцип права оскарження «…крім випадків, встановлених законом» відповідає відомому правилу, що застосовується до приватних осіб: «дозволено все, що не забороняється законом» [див.: Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес)]. Правда, в Законі України «Про судоустрій України» даний принцип вирішений по-іншому. Згідно ст. 12 цього Закону, учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Тобто в даному випадку право на апеляційне та касаційне оскарження ставиться в залежність від законодавчого дозволу. Саме за таким принципом побудовані й процесуальні кодекси. Зазначене протиріччя ще потребує вирішення з боку Конституційного Суду України. З практичної точки зору важливо розглянути можливість апеляційного та касаційного оскарження рішення суду у випадках, коле це прямо не передбачене процесуальним законодавством, але суттєво впливає на права та обов’язки учасника судового процесу.

Відповідно до Закону України від 23.02.2006р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ВВР, 2006, № 30, с. 260), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод :1950 року та практика Європейського суду з прав людини вважаються складовою частиною вітчизняного законодавства. Зокрема, згідно з ч.1 ст. 17 цього Закону, суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод :1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Тому позиція Європейського суду з прав людини щодо можливості апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень є важливою.

Європейський суд з прав людини вважає доступ до апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень важливою складовою забезпечення прав, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно ст. 6 Конвенції, кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованостібудь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним ібезстороннім судом, встановленим законом. Згідно ст. 13 Конвенції, кожен, чиїправа і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право наефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

В Рішенні від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто Холдинг проти України» (джерело — [2]) Суд зауважив, що ухвалою від 2 квітня 2002 року Вищий госпо­дарський суд відхилив касаційну скаргу заявника, не розглядаючи її по суті, у зв’язку з тим, що остання не супроводжувалася документом, що підтверджував би сплату Вищому господарському суду мита за розгляд скарги. Суд повернув заявнику суму, яку останній сплатив в якості мита, та зазначив, що після виконання відповідної формальності заявник може знову подати свою скаргу. Ухвалою від 26 квітня 2002 року Вищий госпо­дарський суд відхилив скаргу заявника у зв’язку з пропущенням строку в один місяць, передбаченого для її подання. Таким чином, Суд виявляє, що касаційна скарга заявника не була розглянута по суті у зв’язку з недотриманням формальностей, передба­чених законодавством…

У цій справі Суд констатує, що тоді як у своїй ухвалі від 2 квітня 2002 року Вищий господарський суд визнав факт сплати заявником де­ржавного мита, він відхилив касаційну скаргу у зв’язку з тим, що заявник не подав підтвердження цієї сплати. Крім того, Суд вважає, що Вищий гос­подарський суд, констатуючи, що після виконання відповідної формаль ності заявник може подати знову касаційну скаргу, не міг не звернути ува­гу, що строк в один місяць, передбачений для подання скарги, закінчиться. Однак він не згадав про це питання у своїй ухвалі від 2 квітня 2002 року і не надав заявнику конкретний строк для виправлення його касаційної скарги. Відповідно, ухвалою від 26 квітня 2002 року Вищий господарський суд від­хилив касаційну скаргу заявника через пропущення строку її подачі.

З огляду на цей непослідовний підхід Вищого господарського суду, та беручи до уваги поведінку національних судових органів (§ 79), Суд вва­жає, що за цих обставин було б надзвичайним формалізмом дорікати заяв­нику за невдачу його касаційної скарги.

Беручи до уваги втручання органів державної виконавчої влади у судовий розгляд, роль протесту у цьому провадженні, а також сукупність інших елементів, Суд доходить висновку, що право заявника на розгляд його справи справедливо і відкрито безстороннім і незалежним судом в сенсі статті 6 § 1 Конвенції в світлі принципів верховенства права та пра­вової впевності було порушено. Отже, статтю 6 § 1 Конвенції було порушено.

Зазначимо, що внаслідок розгляду даної справи Європейський суд з прав людини у справі «Совтрансавто Холдинг проти України.Справедлива сатисфакція» [3] відшкодував заявникові за рахунок Держави суму 500 000 євро.

До аналогічного висновку щодо важливості апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень приходив Суд й у інших випадках. Так, у рішеннях, ухвалених 20.02.1996р. у справі «Вермелен проти Бельгії» (Vermelen v. Belgium) та у справі «Лобо Мачало проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal), Суд постановив, що мало місце порушення ч.1 ст.6 Конвенції, оскільки слухання в Касаційному суді порушили права Заявника щодо слухань протилежної сторонни [4]. В справі Kremzov v. Austria, 1993, Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції в зв’язку з незабезпеченням Заявнику належної можливості на участь в апеляційному провадженні.

Слід зазначити, що в українській судовій практиці можливість апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень визнається і тоді, коли вона прямо не передбачена процесуальним законодавством. Особливо це стосується справ про банкрутство.

Згідно ст. 106 Господарського процесуального кодексу України, ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Згідно ст. 111-13 Господарського процесуального кодексу України, ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Разом з тим, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» прямо передбачає можливість оскарження досить вузького кола важливих судових рішень, які виносяться у справах про банкрутство. Зокрема, якщо можливість оскарження ухвали про проведення санації та призначеннякеруючого санацією може бути оскаржена у встановленому порядку (ч. 3 ст. 17 Закону), то оскарження ухвал про затвердження реєстру кредиторів (ст. 15 Закону) та постанов про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ст. 22 Закону) прямо не передбачена. З цього приводу в п. 2.6 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 04.06.2004р. № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»» зазначається:

«У вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал, що виносяться при розгляді справ про банкрутство, апеляційним господарським судам слід враховувати наступне. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Під час провадження у справі про банкрутство господарським судом виносяться не тільки ухвали, які спрямовані на забезпечення судового процесу (наприклад, про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребування необхідних документів від сторін та учасників провадження тощо) але й ухвали, які визначають майнові права та обов’язки сторін, інших учасників провадження у справі про банкрутство (ухвали про визнання чи відхилення кредиторських вимог, затвердження змін до плану санації, відмова у призначенні розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора, відсторонення керівника тощо).

Сама лише відсутність у Законі та ГПК України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов’язки учасників провадження та введення тих чи інших процедур банкрутства, не може бути підставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, які оформлені відповідно до вимог господарського процесуального законодавства, при відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження».

Тобто, в даному випадку Вищий господарський суд України застосував статтю 129 Конституції України як норму прямої дії.

В п. 8.11 зазначених Рекомендацій Вищий господарський суд України зазначив:

«Ухвалу, винесену господарським судом за наслідками розгляду кредиторських вимог, може бути оскаржено в апеляційному і касаційному порядку, виходячи з такого.

Правовим наслідком винесення ухвали про відмову у визнанні вимог кредитора є позбавлення кредитора права брати участь у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог, що за своїм змістом рівнозначно відмові у задоволенні позовних вимог у позовному провадженні.

Внаслідок винесення ухвали про визнання вимог кредитор набуває права брати участь у провадженні у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника, що за своїм змістом дорівнює судовому рішенню про задоволення позову. За таких обставин, відсутність вказівки у Законі про можливість оскарження таких ухвал не може бути перешкодою для оскарження цих судових актів».

Аналогічна ситуація має місце і при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документу на підставі рішення третейського суду. З цього приводу будь-яке регулювання Господарським процесуальним кодексом України відсутнє. Згідно ст. 56 Закону України від 11.05.2004р. № 1701-IV «Про третейські суди» (ВВР, 2004, № 35, ст.412), сторони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судомухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю ухвалу вапеляційному порядку. А чи можливе оскарження ухвали у випадку позитивного рішення місцевого суду? Адже, воно також може порушувати права сторін. Зокрема, згідно з п. 7 ст. 56 Закону України «Про третейські суди», компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, зокрема, якщо рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України. Але ж така ознака не передбачена ст. 51 Закону України «Про третейські суди» як підстава для оскарження рішення третейських судів. Таким чином, невизначеність можливості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документу на підставі рішення третейського суду обмежує можливості судового контролю за діяльністю третейських судів. Очевидно виходячи з цього, Вищий господарський суд України розглядає касаційні скарги на такі ухвали. Так, Постановою Вищого господарського суду України від 4.12.2007р. у справі № 5/61-07-1347ТС скасована ухвала господарського суду Одеської області від 20.02.2007р. у даній справі про видачу виконавчого документу на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип» № ПВ-12-163/2006 від 29.12.2006р. [5].

Подача апеляційних та/або касаційних скарг має ще один аспект. Згідно ст. 91 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга або подання подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Місцевий господарський суд у п’ятиденний строк надсилає одержану апеляційну скаргу або подання разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду. Згідно ст. 109 Господарського процесуального кодексу України, касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження. Виникає питання щодо процесуальної поведінки сторони, яка подала апеляційну та/або касаційну скаргу, якщо місцевий та/або апеляцйний суд не виконують свого обов’язку щодо направлення цієї скарги суду вищого рівня.

Слід зазначити, що Верховний Суд України листом від 28.03.2008 р. № 3.2-2008 відкликав свій Інформаційний лист від 17.01.2005р. № 3.2.-2005, яким роз’яснювалось, що в разі подання сторонами у справі апеляційних і касаційних скарг на ухвали господарського суду, які не може бути оскаржено ні в апеляційному, ні в касаційному порядку, суди повинні відмовляти у прийнятті таких скарг з посиланням на відповідні статті Господарського процесуального кодексу України.

В зв’язку з розробкою Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України проекту Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, до врегулювання вказаного питання на законодавчому рівні інформаційний лист від 17.01.2005р. № 3.2.-2005 відкликано. Таким чином, місцевий та/або апеляційний суд зобов’язаний направити скаргу суду вищого рівня.

В зв’язку з цим Постановою Вищого господарського суду України від 24.01.2007р. у справі № 9/150б/52б/67-б/18-б скасовано ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2006 р. у справі № 9/150б/52б/67-б/18-б про відмову в прийнятті касаційної скарги [5], хоча в даному випадку Господарський процесуальний кодекс України не передбачає оскарження таких ухвал. Вищий господарський суд зазначив, що:

згідно з ч. 2 ст. 111-13 ГПК України касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду. Положеннями ст. 109 вказаного кодексу встановлено, що касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. При цьому, місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження. Отже, на місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване судове рішення, покладено обов’язок направлення касаційної скарги разом зі справою  до суду касаційної інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-6 ГПК України апеляційні господарські суду здійснюють перегляд рішень місцевих господарських судів в апеляційному порядку. В той час, як перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України (ч. 3 даної статті).

Відповідно до ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Таким чином, судом апеляційної інстанції відмовлено в прийнятті касаційної скарги за відсутності відповідних процесуальних прав, з порушенням встановленої підсудності. У зв’язку з чим, ухвалу суду апеляційної інстанції не можна визнати законною, тому вона підлягає скасуванню.

Виникає питання можливості безпосереднього звернення до судів апеляційної та/або касаційної інстанції, якщо місцевий та/або апеляційний суд не виконують свого обов’язку щодо направлення цієї скарги суду вищого рівня.

Згідно ст. 97 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо:

1) апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам);

3) до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

4) скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку;

5) до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.

Згідно ст. 111-3 Господарського процесуального кодексу України, касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається судом, якщо:

1) касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) скаргу (подання) надіслано інакше, ніж через місцевий або апеляційний господарський суд, що прийняв рішення або постанову;

3) до скарги (подання) не додано доказів надіслання її копії іншій стороні (сторонам) у справі;

4) до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

5) скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання або таке клопотання відхилено про відновлення цього строку;

6) у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права;

7) до надіслання ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження від особи, що подала скаргу (подання), надійшла заява про її відкликання.

Таким чином, апеляційний суд не має права повертати апеляційну скаргу, якщо її надіслано інакше, ніж через місцевий суд, а касаційний суд таким правом наділений.

З цього приводу Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу Українського фінансово-промислового концерну УФПК на ухвалу Вищого господарського суду України, який відмовив в прийнятті касаційної скарги, направленої безпосередньо до Вищого господарського суду України після того, як суд першої інстанції (Господарський суд Автономної Республіки Крим) відмовився передавати відповідну касаційну скаргу на розгляд Вищого господарського суду України. В звязку з тим, що відповідна Постанова Верховного Суду України від 18.09.2007р. (справа № 3-2509ук07/27/19) не публікувалася, наводимо її повний текст.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Шицького І. Б., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Потильчака О.І., Черногуза Ф.Ф., Щотки С.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Українського фінансово-промислового концерну «УФЇІК» на ухвалу Вищого господарського суду України від 26 лютого 2007 року № 2-27/17271-2006, встановила:

У жовтні 2006 року товариство з обмеженою відповідальністю «Дакос-Т» звернулося в господарський суд Автономної Республіки Крим з позовом до державної виконавчої служби у Київському районі міста Сімферополя, третя особа Приватне мале підприємство фірма «Дакос», про звільнення майна з-під арешту.

Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 січня 2007 року до участі у справі залучено Український фінансово-промисловий концерн «УФПК» (далі — Концерн) та гр. М. — третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

У грудні 2006 року Концерн, як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, подав до господарського суду Автономної Республіки Крим позов до товариства з обмеженою відповідальністю «Дакос-Т», треті особи — державна виконавча служба у Київському районі міста Сімферополя, приватне мале підприємство фірма «Дакос», про визнання недійсним правочину щодо передачі майна від Приватного малого підприємства фірми «Дакос» до товариства з обмеженою відповідальністю «Дакос-Т».

16 січня 2007 року господарський суд Автономної Республіки Крим повернув зазначений позов Концерну без розгляду.

Ухвалою Вищого господарезжого суду України від 26 лютого 2007 року № 2-27/17271- 2006 Концерну повернуто касаційну скаргу <на ухвалу> господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 січня 2007 року на підставі пункту 2 частини 1 статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України. Ухвала вмотивована тим, що касаційна скарга подана безпосередньо до Вищого господарського суду України, а не через господарський суд Автономної Республіки Крим, який прийняв оскаржувану ухвалу.

11 липня 2007 року Верховним Судом України за касаційною скаргою Концерну порушено провадження з перегляду у касаційному порядку ухвали Вищого господарського суду України від 26 лютого 2007 року № 2-27/17271-2006. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої ухвали та передачу справи на розгляд до Вищого господарського суду України з мотивів порушення положень статей 8, 55, 129 Конституції України, виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення процесуального закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Концерну, обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно частини 1 статті 109 Господарського процесуального кодексу України касаційна скарга подається до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову.

Повертаючи касаційну скаргу, Вищий господарський суд України послався на недотримання Концерном вимог зазначеної норми. Проте з таким висновком погодитись не можна.

Первісна касаційна скарга була подана Концерном 02 лютого 2007 року через господарський суд Автономної Республіки Крим, як це передбачено нормами процесуального права. Але ця касаційна скарга повернута без розгляду листом заступника голови господарського суду Автономної Республіки Крим від 6 лютого 2007 року, чим порушено вимоги частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, за якою господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов’язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов.

Вищий господарський суд України на це уваги не звернув, хоча на вказані обставини Концерн посилався у касаційній скарзі, поданій повторно безпосередньо до Вищого господарського суду України.

Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України незаконно відмовив Концерну у прийнятті касаційної скарги, чим обмежив суб’єкта оскарження у здійсненні прав, передбачених пунктом 8 частини 3 статті 129 Конституції України і фактично ухилився від здійснення визначених законом повноважень.

За таких обставин оскаржену ухвалу Вищого господарського суду Украши слід скасувати як незаконну, а справу передати на розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 111-17 – 111-21 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата, постановила:

Касаційну скаргу Українського фінансово-промислового концерну «УФПК» задовольнити.

Ухвалу Вищого господарського суду України від 26 лютого 2007 року у справі № 2-27/17271-2006 скасувати, а справу передати на розгляд до Вищого господарського суду України.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.

Таким чином, за умови, якщо місцевий та/або апеляційний суд не виконують свого обов’язку щодо направлення цієї скарги суду вищого рівня, скаржник може безпосередньо звернутися до відповідного суду вищої інстанції: до апеляційного – безпосередньо на підставі ст. 97 Господарського процесуального кодексу України, до касаційного – безпосередньо на підставі п. 8 ст. 129 Конституції України, з урахуванням позиції Верховного Суду України, викладеній в Постанові від 18.09.2007р. у справі № 3-2509ук07/27/19.

Література

1.Осетинський А. Й. Організація та функціональні засади діяльності суду касаційної інстанції господарської юрисдикції: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 192 с.

2.Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2006. – 848 с.

3.Інформаційний портал Харківської правозахисної групи — www.khpg.org.

4.Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002рр.). Праці Львівської лабораторії прав лю­дини і громадянина Науково-дослідного інституту дер­жавного будівництва та місцевого самоврядування Ака­демії правових наук України. Серія II. Коментарі прав і законодавства. Вип. 3. / Редкол. : П. М. Рабінович та ін. — Харків : Консум, 2003. — 464 с.