Адвокатське бюро Марка Бєлкіна «Еталон»
img016

Written on 03.07.2016   By   in Публікації

Переведення прав та обов’язків покупця акцій на іншу особу як ознака рейдерської атаки

Марк Бєлкін

Рейдерство як протиправне захоплення майна набуло певного поширення в Україні, що порушує конституційне право осіб володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, створює загрозу бізнесу, перешкоджає його розвитку. Ось чому юридична література, в тому числі «Юридичний журнал», приділяє цій проблемі увагу [1–3]. Як зазначає С. Москаленко [3], рейдерство розхитує правову основу держави, яка проголосила приватну власність непорушною, виливається в остаточну розпусту суддів, збільшення корупційних проявів у правоохоронних органах, збиває з нормального робочого ритму підприємства. О. Бєліков [2] зазначає, що сама судова система України виявилася співучасницею недружніх злиттів і поглинань. Сьогодні судді стали «активними учасниками» рейдерських захоплень і недружніх поглинань. У справах «недружніх злиттів і поглинань», а інакше кажучи у захопленнях чужих об’єктів господарської діяльності, суддя є ключовою фігурою. Від рішення, яке буде ухвалено суддею, залежить доля не тільки великих, мажоритарних акціонерів, але й більш дрібних груп – міноритарієв. Адже зміна власника відбувається найчастіше за рішенням суду. Притягнути до відповідальності суддю, який ухвалив рішення на користь рейдера або грінмейлера, досить важко: його рішення начебто прийняті відповідно до закону.

Отже, метою цієї статті є узагальнення та виявлення певних ознак, які б дозволяли класифікувати судові рішення як «рейдерські».

Як зазначається в монографії [4], позбавлення законних власників у судовому порядку майна, зокрема, у вигляді акцій, досить часто відбувається шляхом створення штучної заборгованості власника, за якою судами без перевірки виносяться рішення про вилучення майна. Але українські суди віднайшли такий спосіб незаконного позбавлення акціонерів акцій, як переведення прав та обов’язків покупця акцій на іншу особу. До того ж ознаками незаконності відповідних судових рішень можуть бути:

  • практичне застосування щодо акцій такого специфічного способу «захисту прав», як переведення прав та обов’язків покупця акцій на іншу особу;
  • ігнорування особливостей, притаманних такому способу «захисту прав»;
  • розгляд цієї категорії справ місцевими судами, зокрема, з порушенням правил територіальної підсудності;
  • перевід прав та обов’язків покупця акцій відкритих акціонерних товариств.

Розглянемо ці ознаки.

1. Ідея застосування такого способу «захисту прав», як переведення прав та обов’язків покупця на іншу особу, виникла з ч. 4 ст. 362 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), відповідно до якої у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Як ключове поняття тут використовується формулювання «переважне право на придбання частки у спільній частковій власності». До того ж поняття «переважне право» використовується і щодо акцій закритих акціонерних товариств (ЗАТ). Так, у рішенні Конституційного Суду України від 11.05.2005 р. № 4-рп/2005 у справі № 1-11/2005 (справа про права акціонерів ЗАТ) зазначається, що переважне право акціонерів ЗАТ та/або самого ЗАТ на придбання акцій ЗАТ при їх продажу іншими акціонерами до 01.01.2004 р. визначається відповідно до умов установчих документів, а після 01.01.2004 р. таке переважне право гарантується частиною 3 ст. 81 ГКУ, але тільки для акціонерів ЗАТ.

Слід зазначити, що в загальному випадку ані ЦКУ (ст. 16), ані Господарський кодекс України (ст. 20, далі – ГКУ) не передбачають такого способу захисту прав, як перевід прав та обов’язків покупця на певну особу. Такий спосіб захисту є спеціальним і передбачений виключно для захисту інтересів співвласників об’єкта, який знаходиться у спільній частковій власності (ч. 4 ст. 362 ЦКУ або ст. 114 ЦК УРСР). Але проблема полягає в тому, що у випадку спору щодо обігу акцій не існує об’єкта спільної часткової власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЦКУ статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених унаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦКУ та ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного фонду (статутного (складеного) капіталу).

З іншого боку, згідно з ч. 1 ст. 177 ЦКУ об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Тобто цінні папери, в тому числі акції, є самостійним об’єктом права власності. Відповідно до п. 2 ст. 152 ЦКУ акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, тоді як акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Нарешті, згідно зі ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», одним з основних принципів обліку та звітності є автономність, відповідно до якого кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від її власників, у зв’язку з чим особисте майно та зобов’язання власників не повинні відображатися у фінансовій звітності підприємства.

Таким чином, чинне законодавство чітко розрізняє такі правові поняття, як майно товариства та належні акціонеру акції, оскільки власником майна, яке внесено учасниками товариства до статутного фонду, саме товариство через свої органи управління, а власником акцій товариства є акціонер особисто. Отже, об’єкт спільної часткової власності у спорах такого типу відсутній. А відтак заслуговують на підтримку судові рішення, в яких суди не погоджуються задовольняти вимоги про переведення прав та обов’язків покупця (Постанови Вищого господарського суду України від 19.07.2005 р. у справі № 45/1 та від 03.10.2006 р. у справі № 30/361, остання підтримана ухвалою ВСУ від 30.11.2006 р. [5–8]). Зокрема в Постанові Вищого господарського суду України від 03.10.2006 р. у справі № 30/361 зазначено, що відносини щодо продажу акцій і відносини щодо продажу частки у спільній частковій власності не є подібними, оскільки вони мають різний за своєю юридичною природою об’єкт, а отже, й різну правову природу. Акція не є часткою у спільній частковій власності (частиною речі), а є окремими об’єктом цивільних прав і засвідчує корпоративні права акціонера щодо акціонерного товариства, а не право власності акціонера на майно акціонерного товариства, власником якого є саме акціонерне товариство як юридична особа.

Така ж позиція викладена і в Рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин». Як зазначається в п. 3.12 Рекомендацій, акціонери закритого акціонерного товариства не є співвласниками майна товариства і між ними відсутні відносини спільної часткової власності, оскільки акції, розміщені акціонерним товариством, не є його майном. Тому у господарських судів відсутні підстави для застосування ч. 4 ст. 362 ЦК України
у вирішенні спорів, пов’язаних із захистом переважного права на придбання акцій закритого акціонерного товариства, що продаються.

Ті самі суперечності має і інший спосіб «захисту прав», а саме – визнання договору купівлі-продажу недійсним у частині визначення покупця акцій. По-перше, згідно з ч. 2 ст. 180 ГКУ, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів цього виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦКУ за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, якщо внаслідок судового рішення вилучається одна із сторін договору, такий договір є неукладеним.

Якщо вимога визнання договору купівлі-продажу недійсним у частині визначення покупця акцій поєднується з вимогою про визнання покупцем іншої особи та/або про визнання права власності цієї особи на спірні акції, то це також по суті означає переведення прав та обов’язків покупця на певну особу. Зокрема суди, які задовольняли такі позовні вимоги, також посилалися на ч. 4 ст. 362 ЦКУ та ст. 114 Цивільного кодексу УРСР (1963 р.) [5–7].

Крім того, переведення прав та обов’язків покупця на іншу особу не усуває порушення закону по суті. Адже незалежно від найменування особи, яка вказана як покупець в договорі, укладеному без урахування переважного права акціонерів, суть порушення полягає в тому, що в момент укладання цього договору порушена норма закону – ч. 3 ст. 81 ГПК. Таким чином, слід визнати, що єдиним легітимним способом поновлення прав акціонерів, чиє переважне право на придбання акцій ЗАТ порушено, є визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, укладеному з порушенням такого переважного права. Застосування цього способу захисту права, по-перше, обґрунтовується ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦКУ, оскільки в момент укладання такого договору порушена норма закону – ч. 3 ст. 81 ГПК. По-друге, відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦКУ внаслідок визнання договору недійсним сторони договору повертаються в первісний стан, тому акціонери ЗАТ можуть розпочати перерозподіл акцій спочатку, враховуючи всі інтереси. Як зазначається в зазначених вище Рекомендаціях Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р., оскільки переважним правом на придбання акцій, що продаються, наділено усі акціонерів закритого акціонерного товариства, господарський суд під час вирішення спору, пов’язаного з порушенням переважного права акціонерів закритих акціонерних товариств, повинен залучати до участі у справі усіх акціонерів закритого акціонерного товариства. По-третє, позбавляється необхідності незаконне застосування норм, які регулюють правовідносини спільної часткової власності, оскільки у спорах цієї категорії немає об’єкта спільної часткової власності. Саме шляхом визнання договору купівлі-продажу акцій недійсним пішов Вищий господарський суд України у Постанові від 27.03.2007 р. у справі № 48/210. Відмова Верховного Суду України в касаційному перегляді відповідних судових рішень свідчить про підтримку Верховним Судом України такої судової практики [6, 7].

2. Якщо застосовувати переведення прав та обов’язків покупця на іншу особу щодо акцій з посиланням на ч. 4 ст. 362 ЦКУ, то необхідно враховувати і всі інші особливості, притаманні такому способу «захисту прав».

2.1. Відповідно до тієї ж ч. 4 ст. 362 ЦКУ при подачі позову про переведення на позивача прав та обов’язків покупця одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. На необхідність дотримання цієї норми вказується, зокрема, в зазначеній вище Постанові Вищого господарського суду України від 03.10.2006 р. у справі № 30/361. Не вимагаючи виконання цієї норми закону та задовольняючи позови про переведення прав та обов’язків покупця акцій, суди відверто порушують норму закону.

2.2. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 258 ЦК, до вимог про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 цього Кодексу) застосовується скорочена позовна давність в один рік. Не вирішуючи питання про поновлення цього строку і не застосовуючи зазначений строк позовної давності, а при цьому задовольняючи позови про переведення прав та обов’язків покупця акцій, суди також відверто порушують норму закону.

2.3. Згідно з ч. 3 ст. 362 ЦКУ, якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця. В зв’язку з цим, застосовуючи принцип «переважного права» відповідно до ст. 362 ЦКУ, неправомірно переводити права та обов’язки з одного акціонера на іншого, як це роблять деякі суди. Зазначений спосіб застосовується, наприклад, тоді коли потрібно незаконно вилучити акції у провідних акціонерів – потенційних жертв рейдерської атаки – та перевести їх на акціонерів – спільників. В таких випадках не потрібно вигадувати і боргів, яких не існує.

3. Відповідно до Закону України від 15.12.2006 р. № 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» (далі – Закон № 483-V) корпоративні спори підсудні виключно господарським судам, навіть якщо сторонами у таких спорах виступають фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Такі справи повинні розглядтися господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Відповідно до Закону № 483-V та внесених ним змін до ГКУ, під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Згідно з ч. 1 ст. 167 ГКУ корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно зі ст. 116 ЦКУ учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); вийти у встановленому порядку з товариства; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

Визначені у ст. 116 ЦКУ права учасників господарського товариства за своїм змістом є схожими з правами, що охоплюються поняттям «корпоративне право», яке на­водиться у ст. 167 ГКУ. До того ж права учасників господарського товариства, перелічені у ст. 116 ЦКУ, за змістом є ширшими, ніж коло прав, наведених у ч. 1 ст. 167 ГКУ, хоча в обох кодексах перелік таких прав не є вичерпним. За таких умов автори статті [9] роблять важливий висновок, що за предметним складом госпо­дарському суду підвідомчі справи у спорах, які виникають із корпоративних відносин, якщо вони стосуються саме корпоративних прав учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства, передбачених ч. 1 ст. 167 ГКУ та ст. 116 ЦКУ, а також інших прав, які передбачаються в інших нормах та/або інших законах або у статутних документах господарського товариства. У цьому разі, розглядаючи підвідомчість господарському суду справ у спорах, що ви­никають із корпоративних відносин, під корпоративними слід розуміти правові відносини, які складаються між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, організації, а також між ними та господарським товариством, з приводу набуття, здійснення, розпорядженням та припиненням корпоративних прав, передбачених ч. 1 ст. 167 ГКУ та ст. 116 ЦКУ, а також інших прав, які передбачаються в інших нормах та/або інших законах або у статутних документах господарського товариства [9]. В цьому сенсі слід зазначити, що переважне право на придбання акцій ЗАТ, гарантоване ч. 3 ст. 81 ГПК, є саме корпоративним правом, оскільки надається виключно власникам акцій цього ЗАТ, що також підтверджується і судовою практикою [7].

Таким чином, спір про переважне право як про право корпоративне підсудний господарським судам.

До аналогічного висновку приходить Вищий господарський суд України. В п. 1.11 Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» зазначається, що у визначенні підвідомчості справ зі спорів, пов’язаних з обігом акцій, господарським судам необхідно розрізняти правовідносини щодо акцій як речей та правовідносини з приводу реалізації корпоративних прав, посвідчених акціями. Хоча змістом акцій є посвідчені ними корпоративні права, однак відповідно до ст. 177 ЦК України цінні папери (в тому числі акції) є речами. Корпоративними є відносини, пов’язані з реалізацією корпоративних прав, посвідчених акціями. Відносини, пов’язані з обігом акцій, до корпоративних не належать. Із урахуванням наведеного, спори про визнання, права власності на акції, укладення, розірвання, зміну, виконання а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та спори щодо інших правочинів з акціями, крім спорів, пов’язаних із порушенням переважного права на придбання акцій, не є такими, що виникають із корпоративних відносин і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають розгляду господарськими або загальними судами.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Таким чином, приймаючи до розгляду справи про переведення прав та обов’язків, які (справи) є корпоративними спорами та підлягають розглядові в господарських судах, місцеві суди відверто порушують закон. До того ж такі справи повинні розглядатися саме за місцем знаходження господарського товариства. Неприпустимі випадки, коли вигадані корпоративні спори навколо, наприклад, київського ЗАТ вирішуються в Луганській чи Львівській області.

Варто при цьому звернути увагу на те, що за предметним складом підвідомчих господарсько­му суду справ у спорах за участю фізичних осіб (не суб’єктів господарювання), які виникають із корпоративних відносин, законодавець чітко розмежовує підсудність таких справ за суб’єктним складом, прямо вказуючи на те, що такі справи підсудні господарському суду, якщо вони виникають між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, тільки якщо пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства [9]. В цьому сенсі необхідно зазначити, що здійснення переважного права так чи інакше пов’язане с регуляторною роллю саме закритого акціонерного товариства, оскільки у відкритому акціонерному товаристві такого права не існує Невипадково тому у спорах про переважне право суди, зазвичай, залучають емітента (ЗАТ) як третю особу. Тому такі спори слід визначити як спори між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, які пов’язані з діяльністю та управлінням ЗАТ. Коли суди таке залучення не роблять, це означає, що потрібне рейдерам рішення намагаються прийняти таємно.

Необхідно також зазначити, що прийняття Закону № 483-V було певною мірою антирейдерським заходом, оскільки саме загальні суди приймали (і продовжують приймати) сумнівні рішення за позовами щодо позбавлення небажаних акціонерів прав власності на акції та/або сумнівні ухвали щодо заходів забезпечення таких позовів (заборона голосувати певним акціонерам, заборона враховувати певні голоси у кворум тощо) [2, 4]. Тому концентрація таких справ саме в господарських судах, та ще й за місцем знаходження товариства повинно було, за задумом законодавця, зменшити зазначені ризики.

4. Якщо для акціонерів ЗАТ питання обмежень щодо продажу належних їм акцій є актуальними, то для акціонерів відкритих акціонерних товариств (ВАТ) це питання взагалі не може ставитися. Згідно з ч. 2 ст. 81 Господарського кодексу України, акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Тобто жодних обмежень для продажу акцій ВАТ не існує. Згідно з ч. 7 ст. 319 ЦКУ, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Оскільки законом такі обмеження для акцій ЗАТ не встановлені, жодного переважного права на придбання акцій ВАТ жодна особа не має.

Разом з тим, деякі суди примудряються переводити права та обов’язки покупців акцій ВАТ на інших осіб. Зокрема Постановою Вищого господарського суду України від 19.07.2005 р. у справі № 45/1 скасоване судове рішення щодо переведення прав та обов’язків покупця акцій ВАТ на іншу особу.

Таким чином, порушення судів відповідно до пунктів 2–4 цієї статті є абсолютно очевидним порушенням закону і може розглядатися як ознака рейдерства. Тобто проблема «співробітництва» суддів із рейдерами полягає не стільки в недосконалості закону, як це зазначається в [2], а саме в несумлінності суддів, які приймають незаконні рішення завдяки яким і поширилося в нашій державі рейдерство. Автори сподіваються, що висновки цієї статті допоможуть визначати завідомо неправосудні рішення, тим більше, що саме такі рішення дуже активно виконують судові виконавці, підтримувані в окремих випадках працівниками прокуратури із застосуванням ст. 382 Кримінального кодексу України «Невиконання судового рішення».

Література

  1. Бєліков О. Чи насправді грінмейлери є санітарами бізнесу? // Юридичний журнал. – № 3. – 2007.
  2. Бєліков О. Рейдерство в України – реалії сьогодення. // Юридичний журнал, № 4, 2007.
  3. Москаленко С. Рейдерство: загальна характеристика, окреслення проблеми та шляхи боротьби. // Юридичний журнал. – № 3. – 2007.
  4. Ионцев М. Г. Корпоративные захваты: слияния, поглощения, гринмэйл. – М.: Ось-8», 2006. – 224 с.
  5. Єдиний державний реєстр судових рішень – http://www.reyestr.court.gov.ua.
  6. Офіційний сайт Вищого господарського суду України –http://www.arbitr.gov.ua.
  7. Бєлкін М. Л., Бєлкіна Ю. Л. Актуальні питання обігу акцій закритих акціонерних товариств // Актуальні питання цивільного та господарського права. – 2007. – № 2 (9). – С. 32–44.
  8. Бєлкіна Ю. Актуальні питання обігу акцій закритих акціонерних товариств// Актуальні питання державотворення в Україні. Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції (24–25 квітня 2008 р.). – К.: ВГЛ «Обрії», 2008. – Ч. 3. – С. 14–15.
  9. Томчишен С. В., Соловйова В. В. Проблемні питання визначення підвідомчості справ у спорах, пов’язаних з корпоративними відносинами у господарських товариствах. – Актуальні питання цивільного та господарського права. – 2007. – № 2–3 (3–4). – C. 69–85.