Адвокатське бюро Марка Бєлкіна «Еталон»
img016

Written on 03.07.2016   By   in Публікації

РАДА СУДДІВ ДОЗВОЛИЛА ПОВЕРТАТИ ПОЗОВНІ ЗАЯВИ ЛИСТАМИ, АБО ЯК БОРОТИСЯ З НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ СУДДІВ

БєлкінМарк

У провадженні Господарського суду Автономної Республіки Крим (далі – суд) була справа № 2-27/17271-2006. Позивач за первісним позовом у цій справі – ТОВ «Т.» – звернувся до суду з позовом до Державної виконавчої служби про виключення з акту опису і арешту майна, яке перераховано в позові (далі – Спірне майно). До того ж позивач посилався на те, що відповідно до правочину, укладеному між ним та Приватним підприємством (ПП) «Д.», зазначене Спірне майно належить позивачу, а не ПП «Д.». До того ж опис та арешт майна здійснено в межах виконавчого провадження при виконанні судового рішення, винесеного щодо грошового стягнення з ПП «Д.» на користь підприємства «У.». Слід зазначити, що відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р. № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» (із змінами і доповненнями) вимоги інших осіб щодо належності їм, а не боржнику майна, на яке накладено арешт, вирішуються шляхом пред’явлення ними відповідно до правил підвідомчості позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. Таким чином, ТОВ «Т.» мав пред’явити позов до боржника – ПП «Д.» – та стягувача – підприємства «У.», а відтак стягувач – підприємство «У.» – повинно було мати статус відповідача. Почавши розгляд справи в іншому складі сторін і не вирішивши відповідно до ст. 24 Господарського процесуального кодексу України питання заміну первісного відповідача належним відповідачем та залучення нового відповідача, суд відступив від вимог Верховного Суду України. Не вдаючись з правочином щодо Спірного майна, підприємство «У.» за таких умов могло б подати зустрічний позов про визнання правочину недійсним відповідно до ст. 60 Господарського процесуального кодексу України.

Але в умовах, що склалися,  підприємство «У.» подало позов як третя особа з самостійними вимогами відповідно до ст. 26 Господарського процесуального кодексу України. Зміст позову підприємства «У.»  як третьої особи з самостійними вимогами полягав у вимозі визнати недійсним правочин щодо передачі Спірного майна від ПП «Д.» до ТОВ «Т.». До того ж підприємство «У.» керувалося тим, що при виключенні Спірного майна з акту опису та арешту зникне джерело для стягнення боргу, а в умовах дії презумпції правомірності правочину первісний позов буде автоматично задоволений, оскільки згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Але позов підприємства «У.»  як третьої особи з самостійними вимогами суд повернув підприємству. Мотивом повернення позову було те, що ухвалою суду від 16 січня 2007 року підприємство було залучене до участі  у справі в якості третьої особи без самостійних вимог. До того ж суддя Воронцова Н. В. обрала абсолютно дивну процесуальну форму вирішення питання про прийняття (неприйняття) позовної заяви, а саме – лист від 16 січня 2007 р. Виходячи з того, що досвідчений суддя не міг не знати, що позовні заяви відповідно до ст. 63 Господарського процесуального кодексу України повертаються ухвалою, яку можна оскаржити, підприємство вважало, що застосування для цієї мети листа зроблено для унеможливлення оскарження зазначеного судового рішення, що розглядалося підприємством як упереджене ставлення судді. Крім того, відмова розглядати законність правочину, на підставі якого передавалося Спірне майно, як зазначено вище, означало автоматичне задоволення позову, оскільки за умови дійсності правочину передача майна може вважатися правомірною. Тому щоб унеможливити розгляд справи без оцінки дійсності (недійсності) правочину, підприємство підготувало касаційну, а згодом –  апеляційну скаргу на ухвалу про повернення позовною заяви, якою (ухвалою) підприємство вважало лист від 16 січня 2007 року.

До того ж підприємство зазначало, що лист суду від 16 січня 2007 року містить всі реквізити, які вимагаються для ухвал відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема зазначений лист містить: найменування  господарського  суду,  номер  справи і дату винесення  ухвали (підписання листа),  найменування  сторін,  вимогу позивача,   прізвища   судді;  стислий  виклад суті спору  або  зміст  питання,  з  якого виноситься ухвала (пишеться лист); мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство; висновок з розглянутого питання (суд вважає за необхідне повернути позовну заяву). Крім того, до листа про  відмову  у  прийнятті  позовної  заяви,   що надісланий заявникові, додані позовні матеріали. Зважаючи на зазначене, підприємство вважає можливим розглядати зазначений лист як ухвалу, яка підлягає оскарженню відповідно до ст. 63 Господарського процесуального кодексу України.

Можна критично поставитися до такої позиції підприємства, але, з іншого боку, не можна не погодитися, що повертаючи позовну заяву ухвалою, суд вигадав цікаве «ноу-хау». Таким чином, можна взагалі ніколи не брати до розгляду позовні заяви, оскільки повернення їх листом унеможливлює оскарження такого повернення. Тому підприємство наполягало на розгляді своїх скарг в апеляційному та касаційному порядках.

Не можна при цьому не рахуватися з тим, що згодом Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову від 13.06.2007 р.  № 8 «Про незалежність судової влади». Відповідно до п. 10 цієї Постанови, оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. Тому за відсутності апеляційного та/або касаційного розгляду будь-яка оцінка дій судді В. була б неможливою.

За апеляційною скаргою підприємства «У.» Севастопольський апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження. Але фактично апеляційна скарга по суті не розглянута. Як зазначив апеляційний суд в ухвалі від 7.05.2007 р., ст. 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор – апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Відповідно до ст. 106 Господарського процесуального кодексу України, ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом. Як видно з матеріалів справи, апеляційної скарги та пояснень представника підприємства, останнє оскаржує лист господарського суду від 16 січня 2007 року за № 2-27/17271-2006, яким господарський суд повернув підприємству позовну заяву. Оскільки в матеріалах цієї справи немає процесуального документа, який визначений як ухвала, у судової колегії апеляційного суду відсутні правові підстави для розгляду апеляційної скарги, тому  апеляційне провадження підлягає припиненню.

Водночас судова колегія визнала за необхідне зазначити, що відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 22.02.1991 р. № 1 «Про завдання судів України щодо підвищення рівня правосуддя» (з наступними змінами), судочинство повинно здійснюватись у повній відповідності до чинного законодавства, на основі рівності всіх учасників судового процесу перед законом та судом, незалежності суддів і підкорення їх лише законові та з додержанням інших конституційних засад судочинства. Тому, на думку апеляційної інстанції, повернення позовної заяви листом стороні, яка клопоче про залучення її до участі у справі як третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, є суттєвим порушенням процесуальних прав учасника судового процесу.  Таким чином, Севастопольський апеляційний господарський суд визнав дії судді В. незаконними та такими, що порушують процесуальні права учасника судового процесу.

На відміну від апеляційної інстанції, Вищий господарський суд України відкривати касаційне провадження за касаціною скаргою підприємства «У.» відмовився. Водночас, в ухвалі Вищого господарського суду України від 26.10.2007 р. зазначено, що внаслідок повернення позовної заяви підприємства листом господарського суду АР Крим від 16.01.2007 р., а не ухвалою, заявника обмежено у здійсненні прав, встановлених нормою п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, оскільки ця норма прямої дії передбачає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, якими відповідно до норм Господарського процесуального кодексу України є також ухвали і постанови суду, однак, не листи, а намагання заявника оскаржити лист суду як в апеляційному, так і в касаційному порядку, на думку Вищого господарського суду України,  призвели лише до затягування судового процесу. Тим не менше, і Вищий господарський суд України визнав дії судді В. незаконними та такими, що порушують процесуальні права учасника судового процесу.

За таких умов підприємство «У.» оскаржило незаконні дії судді В. до Ради суддів господарських судів України. Про результати розгляду скарги Рада суддів повідомила підприємство листом від 14 серпня 2008 року. В листі правильно зазначено, що у скарзі підприємства йшлося про незаконне повернення позовної заяви листом господарського суду  Автономної Республіки Крим від 16.01.2007 р. У листі також міститься посилання на зазначений вище п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р.  № 8 «Про незалежність судової влади», відповідно до якого оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається. Крім того, в листі зазначено, що відповідно до положень ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а тому законність прийнятих судових рішень може оцінюватися лише шляхом перегляду судових актів у апеляційній або касаційній інстанції в межах апеляційного та касаційного провадження. Водночас, добросовісно перелічивши всі зазначені вище результати розгляду скарг, автор листа  Ради суддів господарських судів України доходить до висновку, що враховуючи, що Вищим господарським судом України та Верховним Судом України незаконність дій судді господарського суду Автономної Республіки Крим В. при розгляді справ № 2-27/17271-2006 встановлена не була, підстав для притягнення її до дисциплінарної відповідальності немає. Таким чином, не вбачаючи в поверненні позовної заяви листом порушення законодавства та незважаючи на позицію Севастопольського апеляційного господарського суду, викладену в ухвалі від 07.05.2007 р.,  та на позицію Вищого господарського суду України, викладену в ухвалі від 26.10.2007 р.,  Рада суддів господарських судів України фактично дозволила повертати позовні заяви листами. За наявності такого ставлення Ради суддів до очевидного порушення законодавства надії на ефективність суддівського самоврядування стають все більш примарними.

За таких умов актуальними стають питання можливості оскарження дій суддів у порядку адміністративного судочинства в позовному провадженні.

Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Отже, Коституція України не виокремлює судову владу як особливий вид влади, яка, зокрема, знаходиться поза межами судового контролю.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного Кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.  Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного Судочинства України, суб’єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Таким чином, зазначені  норми не містять винятку з переліку потенційних суб’єктів оскарження органів судової влади як органу державної влади. Таким чином, заперечення проти оскарження в судовому порядку незаконних  дій чи бездіяльності суддів та/або судів є неправомірними, оскільки іншого порядку оскарження таких дій чи бездіяльності не передбачено.

Що стосується судових рішень, то справді можна погодитися, що законодавством України передбачений спеціальний (апеляційний та/або касаційний) порядок їхнього оскарження. Але йдеться виключно про рішення. Саме в цьому сенсі слід розглядати зазначений вище п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р.  № 8 «Про незалежність судової влади», в якому зазначено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення. Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в судах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень. Тобто в цьому випадку йдеться виключно в обмеженнях щодо перевірки судових рішень. Саме тому в зазначених вище випадках Севастопольський апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України відмовилися розглядати по суті відмову в прийнятті позовної заяви листом. За таких умов, з урахування також і відмови Ради суддів оцінити дії судді без відповідної оцінки апеляційної та/або касаційної інстанції, очевидно, незаконні дії судді залишаються поза межами будь-якого контролю.

У такому випадку Верховний Суд України висловлювався на користь можливості судового оскарження незаконних дій суддів і судів у порядку позовного провадження. Так, в ухвалі Верховного Суду України від 15 січня 2004 року (джерело – офіційний сайт Верховного Суду України http://www.scourt.gov.ua/) розглянута справа за позовом А. до Київського районного суду м. Одеси про відновлення порушених прав, відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою А. на ухвалу судді Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2002 р. Згідно з фабулою справи,  у квітні 2002 р. А. звернувся з позовом до Київського районного суду м. Одеси про відновлення порушених прав, гарантованих ст. 99 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України (1963), відшкодування матеріальної та моральної шкоди. В позовній заяві зазначав, що у провадженні цього суду знаходяться кілька цивільних справ за його позовами, однак канцелярія та голова суду всупереч вимогам ст. 99 ЦПК України не дають йому можливості реалізувати своє право на ознайомлення з матеріалами справ та зробити з них витяги.  Ухвалою судді Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2002 р. у прийнятті вказаної позовної заяви відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК України (заява не підлягає розглядові в судах). На зазначену судову ухвалу надійшла касаційна скарга А., в якій порушується питання про її скасування з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права.

Верховний Суд України визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи у прийнятті позовної заяви, суддя керувався тим, що позивач оскаржує процесуальні дії суду, повязані зі здійсненням правосуддя щодо конкретного спору, а оскільки оскарження таких дій може проводитися тільки в порядку, передбаченому ЦПК України, то суд не може бути відповідачем у справі. З такими висновками погодитися неможливо, оскільки вони ґрунтуються на помилковому застосуванні норм процесуального права.

Відповідно до ст. 99 ЦПК України (1963) особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їхньому дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду, а також користуватись іншими процесуальними правами, наданими їм законом. Особи, які беруть участь у справі, здійснюють зазначені процесуальні права як під час судового розгляду справи, так і поза межами судового засідання, а суд забезпечує здійснення цих прав як процесуальними засобами, так і належним виконанням вимог законодавства, що регулює рух справи поза межами судового процесу. Рішення, дії і бездіяльність посадових та службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду в порядку цивільного судочинства (в той період Кодекс адміністративного судочинства України ще не діяв). За наведених обставин Верховний Суд України визнав, що оскаржена ухвала підлягає скасуванню, а справа направленню до апеляційного суду для вирішення питання про прийняття до провадження.

До аналогічного висновку доходив і Вищий адміністративний Суд України. В ухвалі від 15 березня 2006 р. в конкретній справі Вищий адміністративний Суд України зазначив, що рішення, дії чи бездіяльність посадових та службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду на час вчинення судом цієї процесуальної дії в порядку цивільного судочинства, а після вступу в дію Кодексу адміністративного судочинства України, в порядку адміністративного судочинства.

Така позиція повністю відповідає конституційним нормам та міжнародним зобов’язанням України. Згідно зі ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно зі ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої прав і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.

Статтею 6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини від 4 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України № 475/97 – ВР від 17 липня 1997 р., визначено, що кожен має право на справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом, встановленим Законом.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. Слід при цьому зазначити, що відповідно до зазначеної вище ухвали від 15 березня 2006 р. Вищий адміністративний Суд України при визначенні підсудності, на підставі ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України,  застосовує аналогію закону – ст. 108  ЦПК України (2004).

Необхідно також звернути увагу на те, що в п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» Верховний Суд України вказав дослівно таке: «Враховуючи, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень».

За таких обставин немає юридичних перешкод до оскарження незаконних дій та/або бездіяльності судів та/або суддів у судовому порядку в позовному провадженні, в порядку адміністративного судочинства.