Адвокатське бюро Марка Бєлкіна «Еталон»
img016

Written on 03.07.2016   By   in Публікації

СВОБОДА ЗМІ: ДІАЛЕКТИКА ПРАВ ТА ОБОВ’ЯЗКІВ В СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ

УДК 101.8: 342.732: 351.751.6
Бєлкін М. Л
Бєлкіна Ю. Л.

Розглянутий взаємозв’язок між правами та обов’язками в контексті права на свободу самовираження, в світлі Європейської правової традиції. Показано, що здійснення свободи творчості пов’язане з обмеженнями, обов’язками і відповідальністю щодо її здійснення. Встановлено, що європейська правова традиція у вирішенні проблем щодо захисту свободи творчості більш схильна приймати позицію захисту свободи, ніж її обмеження, особливо коли справа стосується оцінки діяльності держави, державних органів, політиків. Обмеження вважаються правомірними, як правило, якщо ці обмеження застосовуються з метою підтримання рівноваги між здійсненням свободи самовираження й дотриманням інших основних прав, свобод та інтересів, якщо ці обмеження спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії – дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії мо­жуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також якщо ці обмеження направлені на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих. Зазначені висновки мають практичне значення, зокрема, при вирішенні судових справ за участю засобів масової інформації.

Рассмотрена взаимосвязь между правами и обязанностями в контексте права на свободу самовыражения, в свете Европейской правовой традиции. Показано, что осуществление свободы творчества связано с ограничениями, обязанностями и ответственностью относительно ее осуществления. Установлено, что европейская правовая традиция в решении проблем защиты свободы творчества более склонна принимать позицию защиты свободы, чем ее ограничения, особенно когда дело касается оценки деятельности государства, государственных органов, политиков. Ограничения считаются правомерными, как правило, если эти ограничения применяются с целью поддержания равновесия между осуществлением свободы самовыражения и соблюдением других основных прав, свобод и интересов, если эти ограничения направлены на защиту наиболее уязвимых категорий аудитории – детей и юношества, или если существует опасность, что такие категории могут получить доступ к информации, материалам или идеям и взглядам, которые могут повредить их моральному развитию, а также если эти ограничения направлены на предотвращение обид чувств национальных меньшинств или верующих. Указанные выводы имеют практическое значение, в частности, при решении судебных дел при участии средств массовой информации.

The author describes the connections between rights and obligations connected to the right to self-expression in the meaning of the European legal tradition. The author shows that the exercise of freedom of creativity is bound by limitations, obligations and responsibility in this sphere. European legal tradition tends to protect the freedom, rather to limit it, especially in relations with the government or politicians. Usually limitations are reasonable when they are applied with regard to strike balance between freedom of self-expression and protection of other rights and freedoms, if such limitations are to protect the most vulnerable audience — children and youth, or when there is an imminent threat that these categories can access such information, materials or ideas and views, which can cause harm to their moral development. Such limitations may as well aim to protect feelings of national minorities or followers of religions. The conclusions of this article have practical applications, especially in law-suits concerning the media.

В ліберальних системах держави і права принцип свободи має пріоритет над принципом обмежень [1, 2]. Разом з тим, свобода не може бути безграничною, оскільки може вступати в протиріччя зі свободою інших. Єдність прав та обов’язків індивідів складає сутність ліберальних підходів Канта щодо філософії права, відповідно до яких право — це сукупність умов, за яких сваволя одного індивіда сумісна зі сваволею іншого під кутом зору загаль­ного закону свободи. За умови невиконання цих умов індивід виходить за межи права, порушуючи право на свободу інших індивідів [3].

Таким чином, проблеми пошуку балансу між правами та обов’язками в сфері самовираження є актуальними. Отже, метою даної роботи є дослідження шляхів пошуку рівноваги між здійсненням свободи самовираження й дотриманням інших основних прав, свобод та інтересів в світлі Європейської правової традиції.

В законодавстві України свобода творчості визнається невід’ємним цивільним правом особи. Згідно ст. 54 Конституції України, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніхавторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Згідно ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦКУ, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості визнається особистим немайновим правом. Згідно ст. 309 ЦКУ, фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Згідно з цивільним законодавством України, реалізація особою зазначених прав породжує виникнення цивільних прав та обов’язків. Так, згідно з п. 2 ч. 2 ст. 11 ЦКУ, підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

За загальним правилом, у відповідності до ч. 1 ст. 12 ЦКУ, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Але згідно зі ст. 13 ЦКУ, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Зокрема, у випадку творчої діяльності таким обмежуючим актом законодавства є Закон України від 20.11.2003р. № 1296-ІV «Про захист суспільної моралі».

Згідно ч. 6 ст. 13 ЦКУ, у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог щодо меж здійснення цивільних прав, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Таким чином, свобода творчості як цивільне право знаходиться в диалектичній єдності з обмеженнями, обов’язками і відповідальністю щодо його здійснення.

Зазначені загальні положення цивільного законодавства знаходять своє віддзеркалення в спеціальному законодавстві, яке регулює діяльність в галузі творчості, культури та засобів масової інформації.

Так, згідно ст. 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Разом з тим, ст. 3 цього Закону встановлюєнеприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації. Зокрема, друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для: пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь. Забороняється використання друкованих засобів масової інформації для: втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника.

Згідно ст. 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (в редакції Закону від 12.01.2006р. № 3317-IV), гарантується свобода діяльності телерадіоорганізацій. Цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізації забороняється. Телерадіоорганізація є незалежноюу визначенні змісту програм та передач. Не вмотивованезаконодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських чи релігійних об’єднань, їх посадових осіб чи працівників, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій не допускається. Але статтею 6 цього ж Закону визнається неприпустимість зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій. Не допускається використання телерадіоорганізацій для: поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості,зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному,психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; розповсюдження і реклами порнографічнихматеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення іншихвчинків, за якими наступає кримінальна відповідальність. Згідно ст. 62 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», при створенні, підготовці та розповсюдженні телерадіопрограм та передачтелерадіоорганізації і провайдери програмної послуги зобов’язані дотримуватися вимог законодавства України про захист суспільної моралі.

Згідно ст. 1 Закону України «Про захист суспільної моралі», суспільна мораль визначена як система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. Державне регулювання і контроль обігу продукції, що негативно впливає на суспільну мораль, — це визначення законом і прийнятими на його основі нормативно-правовими актами порядку й умов обігу відповідної продукції таконтроль за ним, вироблення правових механізмів і встановлення правта обов’язків органів державної влади, органів місцевогосамоврядування, установ і організацій усіх форм власності по забезпеченню захисту суспільної моралі. Згідно ст. 2 цього Закону, виробництво та обіг у будь-якій формі продукції порнографічногохарактеру в Україні забороняються. Критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер, встановлюються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері культури та мистецтв. Виробництво та обіг у будь-якій формі продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства та жорстокості, дозволяються виключно за умови дотримання обмежень, встановлених законодавством.

Таким чином, принцип свободи творчості знаходиться в достатньо складних і неоднозначних відносинах з суспільною мораллю, релігією і державною політикою, зокрема, з принципом терпимості. Моральні і релігійні принципи включають заборони на певні теми і засоби виразу (заборона на вживання певної лексики, на образи, заборону на оголення тіла, на опис сексуальних дій, заборону на «образливі для бога» вислови в безлічі релігій тощо). Деякі теми «не рекомендуються» до освітлення по політичних мотивах. Проблема всіх мотивів для обмеження свободи творчості в тому, що їх обґрунтованість у кожному конкретному випадку, як правило, очевидна тільки для прихильників, так що при виникненні конфлікту «захисників моральних цінностей» з «борцями за свободу слова» знайти компроміс вдається украй рідко [1]. Тому ці компроміси не завжди вдається знайти, зокрема, на рівні національного судочинства [2].

23.02.2006р. Верховна Рада України прийняла Закон України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Цей Закон регулює відносини, щовиникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішенняЄвропейського суду з прав людини у справах проти України; знеобхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Зокрема, згідно з ч.1 ст. 17 цього Закону, суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод :1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. В зв’язку з цим вивчення та аналіз застосування практики Європейського суду з прав людини, зокрема, в питаннях співвідношення свободи та обмежень, прав та обов’язків в галузі творчості, є актуальним [4].

Відповідно до частини 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію таідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Разом з тим, відповідно до частини 2 цієї статті, здійснення цих свобод,оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям,що встановлені законом в інтересах національної безпеки,територіальної цілісності або громадської безпеки, для охоронипорядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобіганнярозголошенню конфіденційної інформації або для підтриманняавторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичномусуспільстві. Крім того, в ч. 1 статті 10 зазначається, що ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних,телевізійних або кінематографічних підприємств.

Отже, і українське законодавство, і Конвенція пов’язують здійснення свободи творчості з обмеженнями, обов’язками івідповідальністю щодо її здійснення. Питання полягає в оцінці співвідношення цих складових.

Для забезпечення дотримання державами – учасниками Конвенції їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі – Євросуд). Він функціонує на постійній основі, а його рішення є основним джерелом правозастосування Конвенції..

Принципи, встановлені практикою Євросуду щодо здійснення конвенційних прав і свобод у контексті статті 10, узагальнені у фундаментальній монографії [5]. Стандарт визначення правомірності обмежень свободи виражен­ня відповідає тому загальному підходу, що визначений у цілому для статей 8, 9, 10 та 11 Конвенції. Для такої оцінки Євросуд розглядає справу відповідно до такої послідовності: визначення того, чи було втручання у здійснення свободи творчості «встановлене законом»; чи переслідувало втручання «правомірнумету»; чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві».

Методологія застосування статті 10 Конвенції акцентує увагу на достатній гнучкості в підходах Євросуду до питання виз­начення обґрунтованості обмежень або втручання у здійснення свобо­ди вираження поглядів. Євросуд неодноразово вказував на необхідність розгляду справ у контексті їх конкретних фактичних обставин. Так, у справі Jerusalem v. Austria (джерело — [5, 6], 27.02.2001р.) Суд зазначив: «Тест необхідності в демократичному суспільстві вимагає від Суду визначення того, чи відповідає оскаржуване втручання «нагальній суспіль­ній потребі», чи є воно пропорційним правомірній меті, що переслідується, та чи є підстави, на які посилаються національні органи влади, відповідни­ми та достатніми (Sunday Times v. United Kingdom (No. 1), judgment of 26 April 1979, Series A No. 30, p. 38, § 62). При визначенні, чи є наявною така потреба, та які заходи мають бути вжиті на її задоволення, органи державної влади користуються певним полем розсуду. Цей розсуд, однак, не є необмеженим і зазнає європейського нагляду з боку Суду, завдання якого полягає у винесенні остаточного рішення щодо сумісності обмеження сво­боди вираження, як це встановлено в статті 10 (див., серед іншого, Nilsen and Johnsen v. Norway [GC], No. 23118/93, § 43, ECHR 1999-VIII). Завдання Суду при здійсненні ним наглядової функції полягає не в підміні національних органів, а радше в контролі відповідно до статті 10 у світлі всіх обставин справи за рішеннями, які вони приймають відповідно до свого поля розсуду.

Зокрема, щодо захисту уряду та/або політичних діячів Євросуд стоїть на таких позиціях: «Межі допустимої критики є ширшими стосовно уряду, ніж стосовно приват­ної особи або навіть політичного діяча. У демократичному суспільстві дії або бездіяльність уряду, так само як і його помилки, перебувають під пильним контролем не тільки законодавчої і судової влади, але й преси та громадськості. Крім того, особливий статус, який він має, зо­бов’язує його виявляти стриманість у зверненні до заходів криміналь­но-правового характеру, особливо якщо він має інші можливості для того, щоб відповісти на безпідставні напади й критику своїх опонентів або засобів масової інформації». Хоча в цілому і уряд, і політичний діяч належать до однієї категорії мінімального захи­сту статті 10.

Так, в п. 41 Рішення у справі «Ляшко проти України» (джерело — [7], 10.08.2006р.) Євросуд наводить такі основоположні принципи в цій сфері: свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які, проте, повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена (cf., Jersild v. Denmark, рішення від 23 вересня 1994, Series A no. 298, p. 23, п. 31; Janowski v. Poland [GC], no. 25716/94, n. 30, ECHR 1999-1; Nilsen and Johnsen v. Norway [GC], no. 23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII; and Fuentes Bobo v. Spain, no. 39293/98, п. 43, 29 лютого 2000)… Свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. Межі припустимої критики відповідно ширші, коли йдеться про політика, ніж коли йдеться про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово та дія першого неминуче та свідомо стають об’єктом ретельного вивчення з боку журналістів та громадськості, і, отже, він повинен виявляти вищий ступінь толерантності (див. Lingens v. Austria, рішення від 8 липня 1986, Series A no. 103, п. 42). Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про державного службовця, що виконує свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних осіб… Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час, як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (див. Lingens, cited above, p. 28, п. 46).

Разом з тим, у рішенні по відомій справі «Лінгенс (Lingens) проти Австрії» (джерело — [8, 9], 08.071986 р.) Євросуд спробував конкретизувати межі допустимості оціночних суджень. Як зазначено в п. 46 рішення, «на думку Суду, слід уважно розрізняти факти й оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. У зв’язку з цим Суд зауважує, що факти, на яких пан Лінгенс ґрунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність». Таким чином, Євросуд пов’язує правомірність поширення оціночних суджень з достовірністю фактів, на яких ґрунтуються ці судження. Тому, як вважають окремі автори [8], поширення безпідставних або ґрунтованих на недостовірних фактах оціночних суджень, оскільки вони завдають шкоди репутації або являють собою втручання в особисте чи сімейне життя людини, не може бути визнано правомірним.

В п. 41 Рішення по справі Українська Прес-Група проти України, 29.03.2005р. (джерело — [4, 5]) Євросуд знову підкреслює, що відповідно до § 2 статті 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою (див. Sürek v. Turkey (№.1) [GC], no. 26682/95, § 61, ECHR 1999-IV). Крім того, межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово та вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань (див. рішення у справі Lingens v. Austria, від 8 July 1986, Серія A, №. 103, стор. 26, § 42).

Суд наголошує на тому, що стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані (див. Oberschlick v. Austria (№ 1), рішення від 23 травня 1991, Серія A, № 204, стор. 25, § 57). Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних (див. рішення у справі Prager and Oberschlick v. Austria (no. 1), від 26 квітня 1995, Серія А, № 313, стор. 19, § 38). При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства» (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, № 24, стор. 23, § 49).

Суд звернув увагу, що у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria, стор. 28, § 46). Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення De Haes Gijsels v. Belgium, стор. 236, § 47).

В п. 62 Рішення Суд формулює висновок, що українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Таким чином, національне право та практика містили негнучкі елементи, оскільки оперували лише поняттям «відомості» й виходили з презумпції, що будь-які відомості підлягають доведенню в цивільному провадженні. Така позиція в разі її застосування могла стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції.

В пп. 67 — 69 Рішення Суд дійшов висновку, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими. Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві (§§ 40 — 41 вище). Беручи до уваги відповідні тексти в цілому і зважуючи конфліктні інтереси, Суд знаходить, що українські суди перейшли межу розсуду, надану національним органам Конвенцією. Визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалась. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважувала інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї. Крім того, стандарти, що застосовувалися українськими судами в цій справі, не узгоджувалися з принципами, зазначеними у статті 10, а пояснення, які використовувалися для виправдання втручання, не можуть вважатися «достатніми».

До аналогічному висновку прийшов Євросуд у справі Грінберг проти Російської Федерації (далі — РФ). Заявник Ісаак Павлович Грінберг, громадянин РФ, у вересні 2002 р. опублікував статтю, присвячену обранню генерала В.А. Шаманова губернатором Ульяновської області. У статті йшлося, зокрема, про те, що генерал розгорнув війну проти незалежної журналістики, а також засуджувалася його підтримка полковника, який убив вісімнадцятирічну чеченську дівчину. Стаття закінчувалася словами про те, що у генерала не було «ані сорому, ані совісті». За позовом п. Шаманова районний суд ухвалив рішення, в якому вказувалося, що твердження про те, ніби п. Шаманов не мав «ані сорому, ані совісті», принижувало його честь, гідність і професійну репутацію, а також зазначалося про недоведеність правдивості цього висловлювання відповідачем. Євросуд не погодився з цим висновком. Посилаючись на ст. 10 Конвенції, Суд зазначив, що національні судові рішення, ухвалені проти І.П.Грінберга, були «втручанням» у його право на свободу вираження поглядів. Також безсумнівним є те, що таке втручання «передбачене законом» (нормативною підставою судових рішень була ст. 152 Цивільного кодексу РФ) і відповідає «законній меті» щодо захисту репутації та прав інших осіб. Спірним у справі виявилося питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві», тобто чи відповідало воно «нагальній суспільній потребі». Також потрібно оцінювати це втручання стосовно його відповідності законній меті та проаналізувати відповідність і вичерпність доводів компетентних органів, використаних для застосування обмеження прав заявника.

Важливим моментом у вирішенні Судом цієї справи є врахування різниці між твердженнями про факти та оціночними судженнями. Як зазначалося, національні суди визнали заявника винним у його неспроможності довести правдивість висловленої ним оцінки стосовно того, що п. Шаманов не мав «ані сорому, ані совісті». Євросуд зауважив, що чинне на той час національне законодавство РФ щодо дифамації не розмежовувало оціночних суджень і тверджень про факти. Воно використовувало лише поняття «твердження» і встановлювало презумпцію, що у цивільному процесі будь-які твердження підлягали доказуванню. Всупереч цій позиції Євросуд нагадав свої попередні висновки про те, що наявність фактів можна підтвердити, тоді як правдивість оціночних суджень доказуванню не підлягала. Вимогу доводити правдивість оціночних суджень було неможливо виконати. Така вимога порушувала свободу думки — фундаментальну частину права, гарантованого ст. 10 Конвенції.

Суд зазначив, що оспорюване твердження — хрестоматійний приклад оціночного судження. Судові рішення про відповідальність заявника за шкоду, заподіяну репутації п. Шаманова, ґрунтувались, власне, на неспроможності журналіста довести, що п. Шаманову справді бракувало сорому і совісті. А довести це було неможливо.

На висновок Суду вплинув також і той факт, що відповідне твердження було оприлюднене у зв’язку із висвітленням питання, яке мало суспільне значення, а саме — про стан свободи засобів масової інформації в Ульяновській області. Стаття заявника спрямована на критику губернатора області, обраного її населенням. Тобто журналістська оцінка стосувалася професійного політика. Суд вкотре вказав, що межі допустимої критики політика є ширшими, аніж межі критики приватної особи. Отже, Суд визнав, що втручання у право заявника поширювати інформацію та ідеї не було «необхідним у демократичному суспільстві», і постановив, що було порушено ст. 10 Конвенції [10].

У справі Kucuk v. Turkey (джерело — [6]) Євросуд став на бік заявника і постановив, що мало місце порушення статті 10 Конвенції щодо пра­ва на свободу вираження. Проблема полягала в тому, що заявник опублікував книжку під назвою «Інтерв’ю у саду курдів», в якій відтворювалося інтерв’ю з Абдулою Оджаланом — лідером турецьких курдів, і містилися окремі поси­лання на «Програму культурної автономії курдів» та на основи турецького націоналізму. За цю публікацію заявника було обвинувачено у пропаганді сепаратизму та засуджено до двох років позбавлення волі та сплати штрафу у розмірі 250 млн. турецьких лір. Наклад книги було конфісковано. В своєму рішенні Євросуд зауважив, що книга заявника у формі інтерв’ю містила фрагменти, котрі зачіпали курдське питання та аналізували його з різноманітних політичних, історичних та навіть літературних точок зору. На думку Євросуду, книга заявника була написана у літературному метафоричному стилі і повинна розглядатися саме у цьому контексті. Хоча в окремих абзацах книги і висловлю­валась жорстка критика органів державної влади Туреч­чини, однак така критика, на думку Суду, мала на меті підкреслити непримиренність позиції однієї із сторін конфлікту, а не закликала до насильства. У зв’язку з цим Євросуд дійшов висновку про те, що загалом книга заявника не може розглядатися як заклик до насиль­ства, збройного опору чи повстання. Євросуд вважав, що державні органи Туреччини пору­шили право громадськості отримувати альтернативну інформацію та відстежувати ситуацію на південному сході Туреччини. Книга заявника не містила закликів до ненависті чи до вчинення насильницьких дій. Євросуд також врахував характер та суворість застосованих до заявника кримінальних покарань. Врешті-решт Суд дійшов висновку, що з огляду на інтереси громадської безпеки та громадського поряд­ку, зміст книги не обумовлював необхідності настільки жорсткого втручання у свободу вираження, яке мало місце стосовно заявника. Засудження заявника та кон­фіскація накладу книги не зумовлювалися нагальною соціальною потребою та не були пропорційними за­конній меті, яка переслідувалась. Таким чином, втру­чання у свободу вираження заявника не було необхід­ним у демократичному суспільстві.

Правда, в іншій відомій справі, Handyside v. the United Kingdom (джерело — [5], 1996р.), Євросуд зазначив, що митці та інші, хто поширює свої витвори, напевно не мають імунітету від можливих обмежень, як це передбачено у частині 2 статті 10. Той, хто використовує свою свободу вираження поглядів, бере на себе, відповідно з викладеними в цій частині поняттями, «обов’язки й відповідальність»; їхній обсяг залежатиме від ситуації та засобів, що використовуються. З’ясовуючи, чи було покарання «необхідним у демократичному суспільстві», Євросуд не може не взяти до уваги цей аспект питання. Євросуд вважає відповідні обмеження правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії – дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії мо­жуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові. В даній конкретній справі британський режисер Найджел Вінгров створив стрічку «Бачення екстазу». Ця стрічка намагалася відтворити еротичні фантазії головної героїні, визначеної в титрах як Св. Тереза Авільська (відома монахиня XVI століття). Більша частина фільму показує еротичні лесбійські фантазії героїні з «духом Св. Терези» та еротичні фантазії з розп’ятою фігурою Христа. Відповідно до британських законів Вінгров подав фільм відповідним державним органам для обов’язкової класифікації. Британська рада з класифікації фільмів відмовила у класифікації та фактично заборонила обіг фільму на відеокасетах на підставі доктрини богохульства в загальному праві. На думку Ради, цей фільм міг, ймовірно, образити релігійні почуття християн з огляду на спосіб, в який цей «суто еротичний витвір» показує фігуру Христа.

Європейський Суд не знайшов порушення статті 10 у рішенні Ради, оскільки втручання держави у даному випадку мало легітимну мету (захист прав інших, особливо права на свободу віросповідання) та було необхідним у демократичному суспільстві.

В справі Handyside v. the United Kingdom (джерело — [9], 1976р.), Євросуд зазначив, що оцінка доцільності обмежень щодо видання для дітей «Маленький червоний підручник» залежить від аудиторії, для якої, насамперед, було призначене це видання – для дітей і підлітків віком від 12 до 18 років. При цьому Євросуд підкреслив (п. 52 рішення), що ця книжка включала… речення і абзаци, які молоді люди у переломний період свого розвитку могли б витлумачити як заохочення до дій, що не відповідають їх віку і є шкідливими для них, або навіть до вчинен­ня певних кримінальних правопорушень. У цих умовах, незважаючи на різноманітність і постійну еволюцію поглядів на мораль і освіту у Сполу­ченому Королівстві, компетентні англійські судді мали право — на вико­нання своїх дискреційних повноважень — вирішити, що за певних обста­вин «Підручник» може мати згубний вплив на моральність багатьох дітей і підлітків, які його читатимуть. За таких умов Євросуд не встановив порушень статті 10 Конвенції.

Таким чином, в цілому можна відзначити, що Європейський Суд з прав людини, застосовуючи «європейські стандарти» у вирішенні справ, що стосується захисту свободи творчості, і здійснюючи «європейський нагляд», більш схильний приймати позицію захисту свободи, ніж її обмеження, особливо коли справа стосується оцінки діяльності держави, державних органів, політиків. Суд вважає відповідні обмеження правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії – дітей таюнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії мо­жуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також направлені на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих.

Зазначених принципів притримується не тільки Європейський Суд з прав людини, а й виконавчі органи Євроспільноти. Так, 23 лютого 1984 р. ухвалена Рекомендація № R(84)3 Комітету міністрів Ради Європи «Про принципи телевізійної реклами». Загальний принцип телевізійної реклами полягає в тому, що рекламу слід готувати з почуттям відповідальності перед суспільством, звертаючи особливу увагу на моральні цінності, які становлять підвалини кожного демократичного суспільства та є спільними для всіх держав-членів, наприклад, особиста свобода, терпимість, повага гідності й рівність усіх людських істот. Уся реклама має бути справедливою, чесною, правдивою й пристойною. Найголовнішу увагу слід приділятиможливим шкідливим наслідкам, що можуть з’явитися після реклами тютюну, алкоголю, фармакологічних препаратів і медичного лікуваннята можливості обмежити або навіть заборонити рекламу в цих сферах. Реклама, спрямована на дітей, або реклама, в якій беруть участь діти, має уникати всього того, що може зашкодити інтересам дітей, поважатиїхню фізичну розумову й моральну індивідуальність. Кількість часу,призначеного для реклами, не повинна бути надмірною або применшувати функцію телебачення як засобу отриманняінформації, освіти, соціального й культурного розвитку та розваги. Жодна підсвідома реклама не може бути дозволена.

30 жовтня 1997р. ухвалена Рекомендація № R(97)19 Комітету міністрів Ради Європи «Про показ насильства електронними ЗМІ», яка виходила з того, що здійснення свободи вираження поглядів пов’язано з обов’язками й відповідальністю, та що воно може бути законним чином обмежене з метою підтримання рівноваги між здійсненням цього права й дотриманням інших основних прав, свобод та інтересів, що їх захищає Європейська конвенція з прав людини. Комітет Міністрів підкреслив свою стурбованість загальним збільшенням обсягів показу насильства електронними ЗМІ, внаслідок чого це стає важливою соціальною проблемою, проте, звернув увагу на те, що насильство є частиною повсякденного життя суспільства й що право громадськості бути поінформованою включає також право бути поінформованою щодо різних проявів насильства. Зверталася увага на те, що залежно від ситуації, існує багато способів показу насильства в ЗМІ, починаючи від інформації — і до розваги; та що, зокрема в останньому випадку, насильство іноді подається, як звичайна подія — або навіть прославляється, щоб привернути увагу великої аудиторії, а також на те, що, незважаючи на проголошену мету, насильство іноді подається електронними ЗМІ без жодної для цього причини, його показ жодним чином не виправдовується контекстом, досягаючи неприйнятного, нелюдського й образливого рівня, а також надмірних обсягів. Зазначене може погіршувати фізичний, розумовий або моральний розвиток суспільства, зокрема молоді, приводячи, наприклад, до зростаючої нечутливості до страждань, почуття небезпеки й недовіри.

Керівним принципом у визначенні меж показу насильства є стаття 10 Європейської конвенції з прав людини, яка, відповідно до тлумачення за практикою Європейського суду з прав людини, становить загальні правові рамки для розв’язання питань, що стосуються показу насильства в електронних ЗМІ. Свобода вираження поглядів, у принципі, включає також право поширювати й одержувати інформацію та ідеї, які становлять показ насильства. Проте деякі форми необґрунтованого показу насильства можуть законним чином бути обмежені, враховуючи обов’язки й відповідальність, що їх несе із собою здійснення права на свободу вираження поглядів, за умови, що такі втручання в свободу вираження поглядів передбачені законодавством і є необхідними в демократичному суспільстві.

Засоби, вжиті на противагу необґрунтованому показу насильства електронними ЗМІ, можна законним чином розглядати як такі, що гарантують повагу людської гідності й захищають вразливі групи, наприклад, дітей і підлітків, фізичному, розумовому й моральному розвитку яких може зашкодити показ такого насильства.

Рекомендація визнає за можливе при необґрунтованому показі насильства, яке серйозно ображає людську гідність, або, з огляду на нелюдський чи принизливий характер такого показу, шкодить розумовому чи моральному розвитку громадян, зокрема молоді, ефективно вживати відповідні цивільні, кримінальні або адміністративні санкції.

30 жовтня 1997р. ухвалена також Рекомендація № R (97)20 Комітету міністрів Ради Європи «Про розпалювання ненависті». Рекомендація виходила з засудження розпалювання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму та всіх форм нетерпимості, оскільки це підриває безпеку демократії, культурну єдність, плюралізм. В цілях застосування вказаної Рекомендації термін «розпалювання ненависті» тлумачиться як поняття, що враховує всі форми самовираження, які включають поширення, провокацію, стимулювання або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму або інших видів ненависті на основі нетерпимості, включаючи нетерпимість у вигляді агресивного націоналізму або етноцентризму, дискримінації і ворожості відносно меншин, мігрантів і осіб з емігрантським корінням. Національне право і судова практика повинні дозволяти судам мати на увазі, що окремі випадки розпалювання ненависті можуть бути настільки образливі для окремих осіб і груп населення, що вони вийдуть за рамки правового захисту, що надається статтею, 10 Європейській Конвенції з прав людини відносно інших форм самовираження. Це складатиме саме такий випадок, коли розпалювання ненависті направлене на підривання прав і свобод, закладених в Конвенції, або на їх обмеження вище, ніж це передбачене в Конвенції.

Національне право і судова практика повинні надавати компетентним органам прокуратури, в межах їх компетенції, можливість приділяти справам по розпалюванню ненависті особливу увагу. У цьому плані вказані органи повинні віддавати пріоритет ретельному розгляду всіх чинників, пов’язаних з правом підозрюваного на самовираження відповідно до ст.. 10 Конвенції, маючи на увазі, що накладення кримінального покарання зазвичай являє собою серйозне порушення названої свободи. При накладенні кримінального покарання відносно осіб засуджених за злочини в області розпалювання ненависті, компетентні суди повинні забезпечити строге дотримання принципу його пропорційності.

Таким чином, обмеження в діяльності ЗМІ не суперечать Європейським принципам свободи поглядів та вільному висловленню думки, якщо ці обмеження застосовуються з метою підтримання рівноваги між здійсненням цього права й дотриманням інших основних прав, свобод та інтересів, якщо ці обмеження спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії – дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії мо­жуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також якщо ці обмеження направлені на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих.

Зазначені висновки можуть мати практичне значення, зокрема, при вирішенні судових справ за участю засобів масової інформації.

Література

1.Электронная энциклопедия «Википедия» [Электронный ресурс]. — Режим доступа: ru.wikipedia.org.

 

2.Бєлкін М.Л., Копієвська О.Р., Бєлкіна Ю.Л. Держава та свобода творчості в світлі рішень Європейського суду з прав людини. — Актуальні питання цивільного та господарського права, 2008, № 5 (12), с. 6-15

3.Філософія права / Під. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. Київ, Хрінком Інтер, 2000. — 334с.

4.Бєлкін М. Практика Європейського суду з прав людини щодо регулювання відносин, пов’язаних з творчою діяльністю // Правове регулювання суспільних відносин у сфері культури. Сучасний стан та перспективи розвитку: Статті і тези Всеукр. наук. конф., Київ, 15 трав. 2007 р. — К.: КНУКіМ, 2007. — С. 14–16.

5.Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006. — 848 с.

6.Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002рр.). Праці Львівської лабораторії прав лю­дини і громадянина Науково-дослідного інституту дер­жавного будівництва та місцевого самоврядування Ака­демії правових наук України. Серія II. Коментарі прав і законодавства. Вип. 3. / Редкол.: П. М. Рабінович та ін. — Харків: Консум, 2003. — 464 с.

7.Інформаційний портал Харківської правозахисної групи [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.khpg.org.

8.Полудьонний М.Право на висловлення оціночних суджень крізь призму захисту репутації. — Юридичний журнал, №10, 2003.

9.Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. Пер. з англ. – К.: АртЕк, 1997. – 624 с.

10.Council of Europe[Електронний ресурс]. — Режим доступу:www. echr.coe.int. — Переклад з англійської мови та опрацювання комюніке здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України П.М. Рабіновичем, М.Ю. Пришляк і Т.І. Дудаш.

В зб.: Матеріали науково-практичної конференції «Парадигма творення в сучасній науці: на шляху до інтегрованого світогля¬ду». — Острог: Видавництво Національного університету «Ост¬розька академія», 2009. — Випуск 1, с. 44 – 63 28 – 29.11.2008р