Адвокатське бюро Марка Бєлкіна «Еталон»
img016

Written on 03.07.2016   By   in Публікації

Бєлкін Марк

СТЯГНЕННЯ ВИКОНАВЧОГО ЗБОРУ: ВИМОГИ ЗАКОНОДАВСТВА І СУДОВА ПРАКТИКА

У підприємницькій діяльності, на жаль, трапляються випадки, коли у підприємства (підприємця) виникає борг перед іншим суб’єктом підприємницької діяльності та(або) перед державою. За умови невиконання такого боргового зобов’язання добровільно можливе примусове стягнення на підставі рішення суду або іншого компетентного органу, наприклад, на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду України в порядку ст. 106 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». І хоча, як кажуть, «долг платежом красен», права боржника в процедурах стягнення також повинні бути захищені. Одним із таких прав є право, зокрема, заперечувати проти надмірного стягнення виконавчого збору.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону, підлягають примусовому виконанню у разі їхнього невиконання у добровільному порядку, визначаються Законом України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (із змінами та доповненнями, далі – Закон № 606-XIV).

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

При здійсненні виконавчого провадження Державний виконавець, зокрема, має право: накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством; на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту в порядку, встановленому цим Законом, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, зокрема й кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа. Державний виконавець у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. В постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення – п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Згідно зі ст. 46 Закону № 606-XIV у разі невиконання рішення у строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, стягується виконавчий збір у розмірі 10 % від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання рішення немайнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – громадянина і в розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – з боржника – юридичної особи.

Виходячи зі ст. 46 Закону № 606-XIV, може створитися враження, що виконавчий збір стягується завжди, коли рішення не виконане у строк, встановлений для добровільного його виконання. Але насправді це не так. Необхідно звернути увагу на ту норму цієї статті, яка вказує, що виконавчий збір стягується у розмірі 10 % від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом. Тобто для того, щоб виникли підстави для стягнення виконавчого збору, державний виконавець повинен фактично виконати рішення. Якщо ж боржник виконав рішення самостійно навіть після спливу строку, встановленого для добровільного його виконання, виконавчий збір не стягується.

Ця правова позиція підтверджується Верховним Судом України та судовою практикою Вищого господарського суду України.

Так, згідно з п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», витрати виконавчого провадження та виконавчий збір стягуються за постановою державного виконавця з боржника, якщо останній не виконав рішення добровільно в установлений для цього строк і воно було виконане примусово. Тобто умовою для стягнення виконавчого збору є фактичне примусове виконання судового рішення.

У Постанові Вищого господарського суду України від 24 лютого 2005 р. у справі № 25/69-03-2560 визначена така хронологія стягнення:

— строк на добровільне виконання судового рішення, надане судовим виконавцем, – 24.12.2003 р.;

— фактичне добровільне виконання судового рішення – 7 травня 2004 р.;

— прийняття постанови про стягнення виконавчого збору – 27 липня 2004 р.

За таких умов Вищий господарський суд України вказав, що, скасовуючи ухвалу господарського суду та задовольняючи скаргу боржника, апеляційний господарський суд, враховуючи вимоги Закону № 606-XIV та вимоги Постанови Пленуму ВСУ від 26 грудня 2003 р. № 14, дійшов до правомірного висновку, що дії виконавчої служби щодо винесення постанови від 27 липня 2004 р. про стягнення з боржника виконавчого збору суперечать нормам законодавства і є неправомірними, оскільки мирову угоду безпосереднім боржником було виконано у добровільному порядку без примусового стягнення заборгованості.

У Постанові Вищого господарського суду України від 27 червня 2007 р. у справі № 5/224 зазначено, що як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, відповідно до постанови від 21 червня 2006 р. про закінчення виконавчого провадження за наказом № 5/224 виконавчою службою в примусовому порядку стягнуто 705 563,05 грн, а 37 288,16 грн боржником сплачено самостійно. За таких обставин апеляційний господарський суд обґрунтовано вказав, що виконавчий збір з боржника підлягає стягненню у розмірі 10 % від фактично стягнутої суми, що становить 70 556,31 грн, а дії виконавчої служби з переутримання виконавчого збору в розмірі 3 728,81 грн слід визнати неправомірними.

У Постанові Вищого господарського суду України від 10 червня 2008 р. у справі № 29/149 зазначено, що відділом державної виконавчої служби не доведено обставин примусового виконання наказу господарського суду та фактичного стягнення з боржника присуджених коштів. Статтею 46 Закону № 606-XIV передбачено, що у разі невиконання рішення у строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця стягується виконавчий збір у розмірі 10 % від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом. Отже, розмір виконавчого збору визначається з суми, що фактично стягнена, або з вартості майна, що передане стягувачу за виконавчим документом. А відтак касаційна інстанція погоджується із висновком господарських судів попередніх інстанцій про те, що право органу державної виконавчої служби на стягнення виконавчого збору виникає лише у разі стягнення з боржника сум або передачі майна боржника стягувачу, оскільки саме ці суми є базою для нарахування 10 % суми виконавчого збору. Суди також звернули увагу на те, що відповідно до постанови відділу державної виконавчої служби наказ було повернуто стягувачу за його заявою без виконання відповідно до ст. 40 Закону № 606-XIV, що додатково доводить факт відсутності примусового виконання судового рішення.

Отже, навіть після спливу строку на добровільне виконання рішення, добровільне погашення боргу допоможе уникнути додаткових втрат у вигляді виконавчого збору.

Разом з тим, якщо примусове стягнення вже розпочалося, самостійно розраховуватися потрібно обережно. Так, при здійсненні процедури примусового виконання Закон № 606-XIV надає державному виконавцю право накладати на розпорядження фінансовими та майновими активами боржника певні обмеження. Наприклад, згідно зі ст. 63 Закону № 606-XIV, якщо після накладення державним виконавцем арешту на кошти боржника – юридичної особи у банках чи інших фінансових установах боржник умисно не виконує судового рішення і відкриває нові рахунки у банках чи інших фінансових установах, державний виконавець направляє до відповідних правоохоронних органів матеріали про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Отже, якщо державний виконавець вирішив накласти арешт на кошти боржника, самостійне погашення боргу безготівковим розрахунком неможливе.

Водночас, можливе погашення боргу шляхом готівкових розрахунків, передачі майна або вексельних розрахунків. Згідно з пп. 2.2, 2.3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого Постановою Правління Національного банку України (НБУ) від 15 грудня 2004 р. № 637, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 13 січня 2005 р. за № 40/10320, підприємства (підприємці) мають права здійснювати розрахунки готівкою між собою безпосередньо через власні каси за рахунок готівкової виручки, але в межах граничних сум, встановлених Правлінням НБУ. Постановою Правління НБУ від 9 лютого 2005 р. № 32 «Про встановлення граничної суми готівкового розрахунку» така гранична сума визначена 10 000 гривень. Понад цієї суми, а також розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами, доцільно здійснювати через каси банків. Водночас, зазначені граничні норми не поширюються на розрахунки підприємств (підприємців) з фізичними особами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності; розрахунки підприємств (підприємців) за спожиту ними електроенергію; розрахунки підприємств (підприємців) між собою під час закупівлі сільськогосподарської продукції (перелік товарів, що належать до цієї продукції, визначений Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України»).

При передачі готівки стягувачу за відсутності у нього реєстраторів розрахункових операцій слід враховувати, що згідно з п. 1 ст. 9 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», реєстратори розрахункових операцій та розрахункові книжки не застосовуються при здійсненні торгівлі продукцією власного виробництва та наданні послуг підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, крім підприємств торгівлі та громадського харчування, у разі проведення розрахунків у касах цих підприємств, установ і організацій з оформленням прибуткових і видаткових касових ордерів та видачею відповідних квитанцій, підписаних і завірених печаткою у встановленому порядку. В іншому випадку доцільно здійснювати розрахунки через каси банків.

Крім розрахунків готівкою, самостійне погашення боргу можливе шляхом передачі майна. Але це можливе, коли стягувачем є суб’єкт підприємницької діяльності, при цьому зазначене майно боржника не арештоване державним виконавцем та/або судом і у боржника немає податкового боргу (відсутня податкова застава).

Ефективною є можливість погашення боргу векселями. Така можливість не може бути заборонена державним виконавцем та/або судом, але виключається за наявності податкового боргу (наявності податкової застави; пп. б) п. 8.6 ст. 8 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Суть способу полягає у видачі боржником стягувачу векселя, наступний викуп якого гарантований іншим суб’єктом підприємницької діяльності або банком.

Погашення боргу з податку на додану вартість можливе за рахунок зарахування в рахунок цього погашення від’ємного значення суми, розрахованої як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Відповідно до ст. 40 Закону № 606-XIV, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві. Отже, у випадку, коли погашення боргу здійснено боржником самостійно, необхідно домовитися зі стягувачем, щоб він відкликав виконавчий документ відповідно до п. 1 ст. 40 Закону № 606-XIV – за письмовою заявою стягувача. Як зазначено у вказаній вище Постанові Вищого господарського суду України від 10 червня 2008 р. у справі № 29/149, це є підставою для виключення стягнення виконавчого збору в частині самостійно погашеної суми.

Юридичний журнал, 2009, № 2 (80), с. 114 — 116.