Адвокатське бюро Марка Бєлкіна «Еталон»
img016

Written on 03.07.2016   By   in Публікації

Бєлкін М.Л.

Актуальні питання забезпечення безпеки бізнесу засобами судового захисту

Однією з найважливіших потреб будь-якого суб’єкта господарювання є потреба в безпеці господарської діяльності. Це базова потреба, що реалізується у здатності попереджати та усувати небезпеки, які загрожують господарській діяльності суб’єктів [1].

Однією з небезпек, на яку потрапляють суб’єкти господарювання в Україні, є небезпека вступити в правові стосунки з юридичною особою – підприємством, якому правоохоронні органи, передусім податкові, нададуть статус «фіктивного». Насправді такого поняття в законодавстві немає, але таким поняттям податківці, найчастіше, називають підприємства (фірми), державна реєстрація яких скасована в судовому порядку. На думку податківців, один тільки факт взаємодії з такими фірмами свідчить про протиправний умисел платника. Відповідно, непоодинокими є спроби податківців визнати недійсними договори, укладені з такими фірмами, та/або не зарахувати в податковий кредит суми податку на додану вартість, сплачені таким фірмам у складі ціни за отримані товари (роботи, послуги). Отже, в цій статті розглянуто проблеми забезпечення безпеки бізнесу засобами судового захисту у випадках, коли суб’єкт господарювання потрапив під обвинувачення щодо взаємодії з так званою «фіктивною» фірмою.

Захист договорів від визнання їх недійсними

Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», державні податкові інспекції, зокрема, подають до судів позови проти підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України (ГКУ), господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Відповідно до ч. 1 ст. 208 ГКУ, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін (у разі виконання зобов’язання обома сторонами) в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням. А у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Близька за змістом норма містилася в Цивільному кодексі (ЦК) УРСР 1963 р., який діяв до 1 січня 2004 р. Згідно зі ст. 49 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то за наявності умислу в обох сторін (в разі виконання угоди обома сторонами) в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави. Зазначене має значення, оскільки тільки зараз завершуються деякі судові процеси за наслідками перевірок податкових періодів до 1 січня 2004 р.

Таким чином, загроза податкових перевірок полягає не тільки в прямих донарахуваннях бюджетних платежів, але й у спробах податківців у судовому порядку визнати недійсними певні договори, приписавши їх учасникам намір завдати шкоди державі та заявивши вимоги про стягнення сум договору в дохід бюджету. Для успішного протистояння таким спробам податківців слід знати судову практику Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) [2, 3].

Питання визнання договорів недійсними в зазначених умовах розглянуто в ухвалах ВАСУ від 31 серпня 2006 р., 1 лютого 2007 р., 15 лютого 2007 р. [2–4]. Аналогічна судова практика продовжена і в більш пізніх ухвалах: від 7 лютого 2008 р., 26 лютого 2008 р., 6 травня 2008 р. [4]. Суть таких справ полягає в тому, що державна податкова інспекція (ДПІ) звертається до суду з позовом до платника, який перевірявся (добросовісний платник), та до його контрагента, державна реєстрація якого скасована в судовому порядку, про визнання недійсним договору та про стягнення з платника в дохід держави всього отриманого за договором. До того ж ДПІ керується тим, що договір укладався з метою, яка суперечить інтересам держави, а як докази цього наводить такі аргументи, як скасування державної реєстрації контрагента в судовому порядку та/або заниження ним податкових зобов’язань чи неподачу податкових декларацій. У справі, що розглянута ВАСУ 26 лютого 2008 р.[4], податківці, не маючи доказів заниження відповідним контрагентом податкових зобов’язань чи неподачі податкових декларацій, також заявляли, що первинні документи та податкова звітність контрагента складалися невідомими особами, які не володіли належним обсягом легалізованих у встановлений законом спосіб повноважень, а отже, такі документи не можуть вважатися належними та допустимими доказами, які б свідчили про належне декларування податкових зобов’язань та їхню сплату за результатами виконання спірного договору. До того ж судом не встановлено, що внаслідок будь-яких перевірок до вказаного контрагента застосовувалися будь-які податкові санкції. Стверджуючи (в різних варіаціях) все зазначене, негативний для держави умисел податківці приписують сумнівному контрагенту, а добросовісного платника «залишають» добросовісним. Тоді, відповідно до ч. 1 ст. 208 ГКУ, ставиться вимога стягнути з сумнівного контрагента на користь добросовісного платника все отримане контрагентом, а з добросовісного платника – в дохід держави. Але в такій схемі все ставиться «з ніг на голову»: з добросовісного платника на користь держави стягнути певну суму завжди можливо, а з того, хто, на думку податківців, мав негативний умисел, – реально не стягується нічого. За таких умов, у перелічених вище справах ВАСУ став на сторону законності та добросовісних платників.

На думку ВАСУ, яка висловлена в ухвалах від 31 серпня 2006 р., від 6 травня 2008 р., наявність умислу не може бути підтверджена лише рішенням районного суду про визнання установчих документів сторони договору недійсними та скасування державної реєстрації, оскільки предметом дослідження у такій справі є, зокрема, відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність протиправного умислу при укладенні угоди під час підприємницької діяльності суб’єкта. Судження та висновки суду, викладені у рішенні районного суду, яким визнані недійсними установчі документи сторони договору, а також неправомірною вся його комерційна діяльність, починаючи з моменту реєстрації, не є обов’язковими судів, які розглядають справи про визнання договорів недійсними, оскільки рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для іншого суду лише щодо фактів (обставин), які встановлені судом і мають значення для вирішення спору. Юридичним наслідком скасування державної реєстрації підприємства з підстав визнання його установчих документів недійсними є здійснення ліквідаційної процедури, під час якої вирішуються питання про задоволення вимог кредиторів, у тому числі держави, а сам факт скасування державної реєстрації підприємства не тягнув за собою недійсність усіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації і до моменту виключення з державного реєстру. Таким чином, висновок про суперечність спірної угоди інтересам держави та суспільства тільки з підстав скасування державної реєстрації контрагента є помилковим та ґрунтується на обставинах, які не мають правового значення для справи. В ухвалі від 6 травня 2008 р. ВАСУ звернув також увагу на відсутність доказів притягнення будь-яких осіб, причетних до укладення спірних угод, до кримінальної відповідальності (за ухилення від оподаткування, фіктивне підприємництво, підроблення документів тощо).

В ухвалах від 1 лютого 2007 р., від 15 лютого 2007 р. та від 26 лютого 2008 р., ВАСУ пов’язав правомірність укладених договорів з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». ВАСУ вказав, що згідно з цією нормою якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесені відповідні зміни. В цьому сенсі ВАСУ вказував, що на момент укладення спірних договорів «сумнівний» контрагент з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України не виключено.

Крім того, ВАСУ звертав увагу на те, що положення статей 207 та 208 ГКУ слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203 та ч. 2 ст. 215 ЦКУ є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв’язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститися у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення. За таких умов, позови податківців у частині визнання договорів недійсними на підставі статей 207, 208 ГКУ не підлягають розгляду в адміністративних судах, а провадження у справах у цій частині підлягає закриттю, як це вказано в ухвалі ВАСУ від 7 лютого 2008 р.

Санкції, встановлені ч. 1 ст.208 ГКУ, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків, зборів (обов’язкових платежів) однією із сторін договору. За таких обставин, правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування таких санкцій необхідною умовою є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення фіктивного правочину з метою отримання права на валові витрати і податковий кредит або удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків. Але, як встановлювалося матеріалами справи, зміст спірних договорів не суперечив актам цивільного законодавства. Судом не встановлювалося фактів, які свідчили б про те, що зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначеного договору. Немаж таких посилань і з боку податкових органів.

Окрім того, ВАСУ звертає увагу, що оскільки санкції, передбачені статями 207 та 208 ГКУ, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню ч. 1 ст. 238 ГКУ. З огляду на це такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених ст. 250 ГКУ, а саме – протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Таким чином, у випадках подання податковими органами позовів про визнання договорів недійсними і стягненням отриманого за цими договорами в дохід держави, добросовісний платник повинен посилатися на те, що:

  1. на момент вчинення спірного правочину контрагент був зарахований до Єдиного державного реєстру, отже, мав необхідну дієздатність і правоздатність для укладання будь-яких угод;
  2. від моменту укладання спірної угоди пройшло більше року (якщо, дійсно, пройшло);
  3. до контрагенту, який податківці вважають недобросовісним, не застосовувалися заходи податкових стягнень (якщо, дійсно, не застосовувалися);
  4. само по собі зменшення податків не може слугувати підставою для визнання договорів такими, що укладені всупереч інтересам держави, якщо умови договорів реально виконані. В цьому сенсі, наприклад, необхідно мати докази того, що отримані за спірним договором матеріальні ресурси в надалі використані у виробництві; що отримані будівельні матеріали втілені в конкретні будівлі; за отриманими послугами бажано мати докладний звіт від фірми-виконавця тощо. Важливо при цьому аналізувати, чи спроможні відповідні сторони договорів перевезти певну кількість матеріальних цінностей та/або освоїти їх у власній виробничій діяльності;
  5. позови про визнання договорів недійсними на підставі статей 207, 208 ГКУ не підлягають розгляду в адміністративних судах, отже в цій частині провадження підлягає закриттю на підставі ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

Слід зазначити, що оскільки термін розгляду касаційних скарг у ВАСУ, на жаль, дуже тривалий, справедливості від ВАСУ можна і не дочекатися. Ось чому важливо захищати свої позиції на підставі викладеної судової практики ВАСУ ще в судах першої та апеляційної інстанцій.

 Захист податкового кредиту

Улюбленим засобом перешкодження платникам податку в отриманні законного податкового кредиту з податку на додану вартість (ПДВ) є встановлення «сумнівних» контрагентів у так званих ланцюгах поставки (руху) матеріальних цінностей. Такі дії податківців, як правило, є незаконними.

В ухвалі від 20 лютого 2007 р. [4] ВАСУ розглянув касаційну скаргу ВАТ за позовом цього ВАТ до об’єднаної ДПІ (ОДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги ВАТ задоволено повністю, визнано недійсним податкове повідомлення-рішення ОДПІ. Рішення суду мотивовано тим, що акт перевірки (за наслідками якого було прийнято спірне податкове повідомлення-рішення) не містить вказівок на невідповідність податкових накладних (отриманих позивачем безпосередньо від контрагентів) вимогам пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» щодо реквізитів, які має містити податкова накладна, інших обмежень щодо включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених (нарахованих) при придбанні товарів (робіт, послуг) законодавчо не встановлено. Тому посилання податкової-відповідача на матеріали зустрічних перевірок факту, підтвердження сплати податкового зобов’язання з податку на додану вартість непрямими контрагентами позивача (з так званим ланцюгом поставки), суд оцінив як не суттєві. Апеляційна інстанція, на жаль, незаконно скасувала законне рішення суду першої інстанції, що і змусило ВАТ звернутися з касаційною скаргою. Перевіривши доводи касаційної скарги, пояснення представників сторін, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ВАСУ визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Предметом розгляду були такі ланцюги поставки: ВАТ>ПП1>МПП>ПП2; ВАТ>ПП1>ПП3>ТОВ.П.; ВАТ>ТОВ.Ф> ТОВ.Д.; ВАТ>ПП4>ПП5. До того ж ВАТ було відмовлено в податковому кредиті на загальну суму 126 943 грн, оскільки, за даними місцевих податкових органів, суб’єкти підприємницької діяльності ПП2, ТОВ.П., ТОВ.Д., ПП5 перед цими податковими органами не звітують, за своєю юридичною адресою не знаходяться, отже, перевірка зазначених суб’єктів неможлива.

Погоджуючись з судом першої інстанції, ВАСУ, при включенні до податкового кредиту спірних сум ПДВ, сплачених при придбанні товарно-матеріальних цінностей безпосередньо від постачальників – суб’єктів підприємницької діяльності ПП1, ТОВ.Ф., ПП4, та при подачі податкової звітності ВАТ діяло в межах вимог пп. 7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», за яким «не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат щодо сплати податку, що не підтверджені податковими накладними». Податковий кредит за цими сумами підтверджується податковими накладними, отриманими від перерахованих постачальників. Ці податкові накладні засвідчені печатками контрагентів ВАТ та підписами іхніх посадових осіб, у встановленому порядку не спростовані, в акті перевірки не вказано на невідповідність цих податкових накладних вимогам пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону Україні «Про податок на додану вартість» щодо реквізитів, які повинна містити податкова накладна. Інших обмежень щодо включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених (нарахованих) при придбанні товарів (робіт, послуг), законодавчо не встановлено. Крім того, ВАСУ визнав за необхідне враховувати, що за чинним законодавство одна сторона за цивільно-правовою угодою не несе відповідальності за іншу, в разі коли остання не виконала своїх податкових зобов’язань. Таким чином, відмова в податковому кредиті на підставі «аналізу ланцюгів поставки» є незаконною. Хоча важливо, щоб були докази реального руху товарно-матеріальних цінностей.

Судовий захист контрагента

Викладена позиція ВАСУ свідчить про те, що на добросовісного платника не буде покладена відповідальність за дії контрагента. Непоодинокими є випадки, коли діяльність контрагента руйнується незаконними методами, в тому числі із застосуванням сумнівних судових рішень. Практика свідчить, що такого роду рішення не завжди є законними та переконливими, оскільки відповідачі в таких справах під тиском податківців готові визнати що завгодно, не заперечують проти позову і надалі, як правило, не оскаржують рішення. Характерним у цьому сенсі є пояснення засновниці підприємства, зафіксовані в Постанові Апеляційного суду Донецької області від 31 жовтня 2006 р. у справі № 22-9724. Вона наполягала на тому [4, 5], що її пояснення як у ДПІ, так у судовому засіданні в суді першої інстанції є неправдивими через те, що вона вимушена давати такі пояснення, побоюючись притягнення до кримінальної відповідальності, оскільки працівники податкової інспекції стверджували, що вона займається противоправною господарською діяльністю та ухиляється від сплати податків. Ця справа є рідкісним випадком, коли засновниця сама ж і оскаржила протиправне рішення суду першої інстанції, і її апеляційна скарга була задоволена. В більшості інших випадків місію оскарження повинні взяти на себе інші зацікавлені особи.

Про користь такого оскарження свідчить, наприклад, згадана вище ухвала ВАСУ від 26 лютого 2008 р. Одним з аргументів щодо прийняття рішення на користь платника податку було те, що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12 листопада 2004 р., яким визнано недійсним статут ПП Т. з моменту складання, свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість ПП Т. з моменту здійснення реєстрації, скасовано ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 12 серпня 2005 р. за нововиявленими обставинами. Таким чином, на момент подання позову податковим органом та на момент розгляду справи в суді, установчі документи, державна реєстрація, свідоцтво про державну реєстрацію, свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість ПП Т. є чинними. Таким чином, внаслідок оскарження (перегляду) судового рішення, на яке посилаються податківці як на підставу визначення контрагента «фіктивною» фірмою, втрачається важливий аргумент щодо визнання укладених цим контрагентом правочинів недійсними.

Оскільки в більшості випадків подібні рішення податківці проводять, як правило, через місцеві суди, то необхідно зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 292 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. До того ж слід пам’ятати, що з 1 вересня 2005 р. набув чинності Кодекс адміністративного судочинства України (КАСУ). Згідно зі ст. 104 КАСУ, суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом. Тобто, якщо закон дозволяє державному, в тому числі, податковому, органу звернутися до суду з певним позовом, то цей орган може звертатися до суду тільки в порядку адміністративного судочинства. А ч. 1 ст. 185 КАСУ містить аналогічні положення щодо права оскаржити в апеляційному порядку постанови суду першої інстанції особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки. Тобто як тільки певне судове рішення внесено в акт перевірки платника податків і стає підставою для дій податківців проти такого платника, це рішення стає таким, що стосується його прав та обов’язків. Інакше це рішення не можна застосовувати як преюдиціальне.

Судова практика свідчить про можливість оскарження «неприємних» судових рішень третіми особами [4, 5]. Так, Апеляційний суд Одеської області розглянув апеляційну скаргу та прийняв Постанову від 15 листопада 2006 р. у справі № 22а-1449/200б за апеляційною скаргою ПП А. на постанову районного суду у справі за адміністративним позовом СДПІ до ПП Т. та засновника О. та про визнання правочинну з заснування та діяльності ПП Т., статуту підприємства, первинних бухгалтерських документів та свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість не чинними. Своє право на апеляційне оскарження ПП А. обґрунтувало тим, що воно мало тісні договірні стосунки з ПП Т., і судове рішення щодо ПП А. порушує його інтереси у сфері сплати податків та інших обов’язкових платежів. Аналогічно Апеляційний суд Запорізької області здійснив апеляційне провадження у справі № 22-6690/2006 р. за апеляційною скаргою ТОВ Т. на рішення районного суду у справі за позовом ДПІ до ПП Ф. та фізичних осіб.

Необхідно також наголосити, що потенційного скаржника не повинна стримувати давність судового рішення, оскаржити яке виникла потреба. За клопотанням скаржника строки на оскарження можуть бути поновлені, обґрунтуванням чого повинна бути необізнаність скаржника з зазначеним рішенням раніше. Так, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 червня 2006 р. задоволено позов ДПА м. Києва про визнання недійсним статутів ТОВ М. та ВАТ М.. Ознайомившись зі справою в червні 2007 р. та не погодившись з судовим рішенням, акціонер ВАТ М – ТОВ Г. – звернувся з апеляційною скаргою до Апеляційного суду м. Києва, де одночасно заявив клопотання про поновлення строків на апеляційне оскарження. Зазначене клопотання було задоволено [5]. В аналогічному випадку Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд поновив акціонерам строк на апеляційне оскарження низки Постанов Господарського суду Дніпропетровської області як окружного адміністративного суду про скасування державної реєстрації акціонерних товариств, їхніх установчих документів та реєстрації випуску акцій [6].

Аналіз судової практики дозволяє узагальнити типові порушення, які створюють підстави для оскарження та скасування сумнівних судових рішень, на які посилаються податківці.

Після 1 вересня 2005 р. справа розглянута не в порядку адміністративного, а в порядку цивільного судочинства. Це є порушенням, яке відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 310 ЦПК України тягне за собою скасування судового рішення із закриттям провадження у справі.

Так, зазначене вище рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 червня 2006 р. розглянуто за правилами ЦПК України. За апеляційною скаргою ТОВ Г. Апеляційний суд м. Києва визнав, що відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органам державної податкової служби надано право звертатись у передбачених законом випадках до суду з позовною заявою про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Пунктом 4 ч. 1 ст. 17 КАСУ передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненнями суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Враховуючи наведене та те, що спір виник за зверненням суб’єкта владних повноважень, – ДПА у м. Києві, колегія суддів встановила, що зазначена справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин колегія дійшла висновку, що рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 червня 2006 р. підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі. Аналогічного висновку дійшов і Апеляційний суд Донецької області в Постанові від 31 жовтня 2006 р. у справі № 22-9724, Апеляційний суд Запорізької області в Ухвалі від 30 листопада 2006 р. у справі № 22-6690/2006 р., а також Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 10 жовтня 2007 р. у справі № 22-а-1002/07. Звичайно, податкові органи не позбавлені в такому випадку права знову звернутися до суду, але вже до адміністративного.

Подача позовів, які не відповідають встановленим законом способам захисту прав. Улюбленим прийомом податківців є подача позовних заяв саме про визнання недійсними установчих документів і свідоцтва платника ПДВ, а також усіх виданих первинних документів. Але податкові органи не мають права на такий позов. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 104 КАСУ суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом. Таким чином, задоволення позовів, що подані за межами прав суб’єктів владних повноважень, є незаконним.

Позиція щодо відсутності у податкових органів права на звернення до суду з вимогою про визнання недійсними установчих документів висловлена в Постанові Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 11 липня 2007 р. у справі № 27/295-05 [7]. У цій Постанові ВГСУ звертає увагу на необхідність оцінки правових підстав звернення податкового органу до суду з вимогою про визнання недійсними установчих документів. Так, у позовній заяві та в касаційній скарзі позивач (ДПІ) посилається на те, що право органів державної податкової служби звертатися з позовами до суду передбачено нормами Закону України «Про державну податкову службу в Україні». Але суд першої інстанції не зробив висновок щодо підставності звернення до суду з вимогою про визнання недійсними установчих документів, оскільки в наведених нормах Закону, на які посилається позивач, такого права немає.

Аналогічного висновку дійшов Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 21 листопада 2007 р. у справі № 22-1256/07. Суд визнав, що законом не передбачено право на звернення податкових органів до суду з вимогами про визнання недійсними установчих документів ПП (статуту, свідоцтва про державну реєстрацію, довідки про включення до Єдиного державного реєстру, визнання недійсним реєстрації платника ПДВ, анулювання свідоцтва платника ПДВ, визнання недійсними всіх бухгалтерських документів та інших фінансово-господарських документів з моменту їхнього складення та реєстрації), а тому суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні таких позовних вимог.

Необхідно також враховувати, що чинне законодавство України не передбачає такого способу судового захисту, як визнання недійсними установчих документів і свідоцтва платника ПДВ, а також усіх виданих юридичною особою первинних документів.

Щодо визнання недійсними установчих документів, то необхідно зазначити, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 110 Цивільного кодексу України, юридична особа ліквідується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути. Тобто суперечність статуту закону, якщо вона є, може бути тільки обставиною, яка може спричинити визнання недійсною державної реєстрації. Окреме визнання статуту недійсним могло застосовуватися раніше, до 1 січня 2004 р., на підставі п. 2 ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні», який втратив чинність саме з 1 січня 2004 р. Але оскільки припинення юридичної особи навіть за рішенням суду набуває чинності тільки після здійснення звичайної ліквідаційної процедури і виключення цієї особи з Єдиного державного реєстру, то автоматично визнавати протиправною всю діяльність цієї юридичної особи «заднім числом» не виходить, що, очевидно, не влаштовує податківців.

До цікавих висновків прийшов Слов’янський міськрайонний суд Донецької області в рішенні від 16 лютого 2007 р. (про апеляційне оскарження цього рішення авторам невідомо). Суд визнав, що в судовому порядку не може бути прийнято рішення про визнання недійсною державну реєстрацію юридичної особи і недійсним статуту цієї юридичної особи; ст. 9 Закону України «Про податок на додану вартість» не передбачено визнання недійсним у судовому порядку свідоцтва платника податку на додану вар­тість; відповідно до положень статей 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову зві­тність в Україні» бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку, який ведеться підприємством, пер­винні бухгалтерські документи є обліковими документами суб’єкта підприємни­цької діяльності і відповідно до чинного законодавства вони не можуть бути визнані судом недійс­ними. До цього слід додати, що відповідно до п. 1 Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів», акт державного чи іншого органу – це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Первинні бухгалтерські документи статусу акта не мають, зазначеним вимогам не відповідають хоча б тому, що ці документи не обов’язкові до виконання. Їх може не взяти до виконання навіть особисто бухгалтер. Тому позов про визнання недійсними бухгалтерських документів не може бути задоволений.

Рішення судів про визнання недійсними установчих документів і свідоцтва платника ПДВ, а також усіх виданих юридичною особою первинних документів ґрунтуються, як правило, на поясненнях засновників, наданих ними під тиском працівників ДПІ, як правило, при розслідуванні надуманих кримінальних справ, про що згадувалося вище. Ці пояснення містять зізнання про те, що засновники не мали наміру здійснювати підприємницьку діяльність, що підписали статутні документи за винагороду, за домовленістю з іншими особами, що не мали стосунку до формування статутного фонду тощо. Зазначене надає підстави недобросовісним суддям підходити до статуту як до договору і застосовувати, використовуючи ці зізнання, норми статей 203, 215 Цивільного кодексу України про визнання недійсними договорів. Так, наприклад, вчинив Деснянський районний суд м. Києва в рішенні від 15.06.06р. З цього приводу необхідно зазначити таке.

Згідно з ч. 4 ст. 72 КАСУ, вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанову суду лише в питаннях, чи було скоєно діяння та чи вчинено воно цією особою. Таким чином, доказову силу для адміністративного суду може мати тільки вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, а не матеріали кримінальної справи чи оперативно-розшукової діяльності.

Враховуючи зазначене, Апеляційний суд Одеської області в Постанові від 15 листопада 2006 р. у справі № 22а-1449/200б зазначив, що позивачем не надано доказів та не доведено, що засновник О. вчинив правочин за пропозицією його випадкових знайомих, прізвища та місце проживання яких невідоме, без наміру займатися фінансово-господарською та підприємницькою діяльністю, а з метою отримання грошей, у зв’язку з тяжким матеріальним становищем.

Аналогічно, в Ухвалі від 17 травня 2007 р. Харківського апеляційного адміністративного суду у справі № 2-а- 4/07 вказується, що судова колегія не бере до уваги відомості, які наведені в свідченнях Особи – 1, наданих до суду позивачем у справі – МДПІ, які надавались цією Особою в підрозділі позивача – податковій міліції. Судова колегія зазначає, що створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності – «фіктивне підприємництво» визначено виключно у ст. 205 Кримінального кодексу України, факт фіктивного підприємництва може встановлюватися лише в порядку кримінального судочинства, а не цивільного або господарського.

В Ухвалі від 20 червня 2007 р. Дніпропетровського Апеляційного адміністративного суду у справі № 22а-143/07 зазначається, що обґрунтування позовної заяви та апеляційної скарги щодо заснування підприємства на підставну особу не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки всі необхідні документи для його державної реєстрації та для взяття на облік у ДПІ були підписані його засновником, який будь-яких дій на припинення діяльності свого підприємства не здійснював.

Таким чином, прості зізнання відповідачів не можуть бути вичерпними доказами незаконності реєстрації підприємства.

Що стосується «зізнань» засновників, що вони не мали наміру здійснювати підприємницьку діяльність, то необхідно зазначити, що від засновників не вимагається безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю на підприємстві. Згідно з ч. 2 ст. 55 ГКУ, суб’єктами господарювання є: господарські організації – юридичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Таким чином, засновники не розглядаються законодавцем як самостійні суб’єкти господарювання, тому до них не можуть пред’являтися вимоги безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю на підприємстві. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 167 ГКУ, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. А відтак це доводить, що від засновників підприємства не вимагається безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю на підприємстві, а тому не можна з цих підстав визнавати створення підприємства незаконним.

Що стосується неприйнятності застосування до статутів ознак недійсності, встановлених щодо договорів, то Верховний Суд України ще в 2002 році зазначав [8], що статут, на підставі якого діє підприємство, не є угодою відповідно до ст. 41 ЦК УРСР, а тому не може бути визнаний недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР. З цього приводу нічого не змінилося з прийняттям нового Цивільного кодексу України. В цьому сенсі в Постанові Апеляційного суду Донецької області від 31 жовтня 2006 р. у справі № 22-9724 зазначено, що за своєю правовою природою статут належить до актів. Підставами для визнання актів недійсними можуть бути зокрема: невідповідність актів вимогам чинного законодавства (враховуючи ті порушення процедури прийняття, що спричинили прийняття неправильного акта); невідповідність актів встановленій законом компетенції органів, що прийняли ці акти; у будь-якому варіанті має бути наявним порушення права і законних інтересів позивача, що подає позов. За умови власноручного підписання статуту приватного підприємства, реєстрації та його подальшої діяльності, зокрема, надання звітів, твердження податкової інспекції з посиланням на заяву засновниці про те, що вона, хоча і підписувала установчі документи, але не мала наміру утворювати підприємство, не може бути підставою для визнання недійсними свідоцтв про державну реєстрацію підприємства.

Таким чином, «улюблені» податківцями стандартні засоби обґрунтування необхідності скасування статутів підприємств та їхньої державної реєстрації, не ґрунтуються на законі і можуть бути спростовані при найменшому юридичному супротиві. 

Розрахунки легальними грошима – не «відмивання»

Прийняття Закону від 28 листопада 2002 р. № 249-IV «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»(далі – Закон № 249-IV) і внесення відповідних змін до Кримінального кодексу(далі – КК) України створили правоохоронним органам додаткові можливості для кримінального переслідування підприємців. Кримінальні справи за ст. 209 КК України «Легалізація (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом» порушуються навіть тоді, коли відмивання, відповідно до Закону № 249-IV, немає. Тому питання захисту бізнесу в цих умовах також є актуальним [9, 10].

Згідно з Законом № 249-IV легалізацією (відмиванням) доходів вважаються дії, спрямовані на приховування чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їхнього походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів або іншого майна, за умови усвідомлення особою, що вони були доходами.

Згідно з Законом № 249-IV, легалізація (відмивання) доходів – вчинення дій, визначених ст. 2 цього Закону, з метою надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню доходами або дій, спрямованих на приховування джерел походження таких доходів

Таким чином, поняття «відмивання» використовується Законом № 249-IV виключно в контексті «легалізації», тобто переходу з нелегального стану в легальний. Про це свідчить також і довідкова література [11]. Легалізація доходів, згідно з законом, – це здійснення фінансових операцій и договорів з грошовими коштами та іншими цінностями, набутими незаконним шляхом, а також використання цих коштів (майна) в підприємницькій або іншій економічній діяльності, тобто узаконення цих доходів. Таким чином, зворотній перевід грошових коштів – з легальної банківської сфери в нелегальну готівкову не може вважатися «відмиванням» згідно з Законом № 249-IV і ст. 209 КК України.

З урахуванням викладеного, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом», чітко визначені випадки, коли з грошовими коштами, хоча і здійснюються операції, перераховані в ст. 209 КК України, але такі дії не містять всіх ознак предикатного діяння, визначеного в п. 1 примітки до ст. 209 КК. Зокрема відповідно до п. 10 Постанови, не є предметом легалізації кошти, одержані не в результаті здійснення предикатного діяння, а в результаті здійснення фінансових операцій з використанням банківських рахунків підприємств, які мають ознаки фіктивності. Не є предметом легалізації кошти (незалежно від їхнього розміру), одержані як субсидії, субвенції, дотації чи кредити внаслідок надання неправдивої інформації суб’єктами, зазначеними в ч. 1 ст. 222 КК, хоча з такими коштами надалі і вчинюються діяння, перелічені у ст. 209 КК, оскільки ці кошти одержуються офіційно (легально) і злочин, склад якого передбачений ч. 1 ст. 222 КК, не містить усіх ознак предикатного діяння, визначеного у п. 1 примітки до ст. 209 КК.

Вказані принципи застосовані Верховним Судом України при розгляді конкретної кримінальної справи [4, 9, 10]. Підсудний у справі звинувачувався в тому, що вчинив шахрайство з фінансовими ресурсами, а також фінансові операції із коштами, отриманими злочинним шляхом, використавши їх для здійснення підприємницької діяльності. До того ж суд першої інстанції встановив, що, маючи намір легалізувати кошти, отримані злочинним шляхом, підсудний неодноразово подавав до банків України завідомо неправдиві документи, на підставі яких отримував у банках кредити, переводив їх у готівку (нібито «відмив»), надалі придбавав матеріальні цінності (комп’ютер, автомобіль, нібито «легалізував»). Придбані цінності згодом продавав, а отримані кошти витратив на власні потреби. На цій підставі суд першої інстанції визнав підсудного винним у злочинах, передбачених ч. 2 ст. 209 КК України і ч. 2 ст. 222 КК України (визнано предикативним злочином). Ухвалою Верховного Суду України від 25 січня 2007 р. наявність злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209 УК України, не визнана. Як зазначив Верховний Суд України, підсудний шляхом шахрайства отримував у банківських установах гроші, які сумнівів в їхньому законному походженні не викликають. Подальші дії з грошима, отриманими в банках, підсудний здійснював відповідно до умов, вказаних у документах на отримання кредиту. Тобто дії підсудного не можна визнати такими, що він легалізував (відмивав брудні гроші) шляхом придбання комп’ютерів і автомобілів, які пізніше збував, оскільки вони мали легальний статус.

Таким чином, якщо операції проводяться з легальними грошима і майном, то ці операції не можуть вважатися такими, що пов’язані з легалізацією (відмиванням), навіть, якщо вони переводяться в нелегальну зону використання.

Одночасно Верховний Суд України зробив важливий висновок, що для визначення діяння як предикатного недостатньо, щоб максимальна санкція перевищувала 3 роки, якщо мінімальна санкція нижча за цей рівень.

Таким чином, активізація правоохоронних органів у сфері боротьби з використанням у господарській діяльності так званих «фіктивних» фірм вимагає від осіб, які забезпечують безпеку бізнесу, в тому числі і засобами судового захисту, врахування судової практики з цього приводу. Всі розглянуті в цій статті висновки є дуже важливими для юристів-практиків з метою правильного обрання стратегії захисту бізнесу підприємств та їхніх керівників, які стали об’єктом переслідування з боку податкових та/або інших правоохоронних органів.

Література: 

  1. Омельянович Л. О., Домлатов Г. Є. Економічна безпека торговельного підприємства: Монографія. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. – 195 с.
  2. Белкин М. Чужая головная боль. Неприятности у контрагентов – не ваши проблемы. – Бухгалтерия. – 2007. – № 35(762). – С. 68–71.
  3. Бєлкін М. Захист угод в судах від визнання їх недійсними. – Головбух, 2008. – № 57(608). – С. 46–49.
  4. Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.reyestr.court.gov.ua
  5. Белкин М. Азбука обжалования (о пользе обжалования «чужого» судебного решения). – Бухгалтерия. – 2008. – № 20(799). – С.66–69.
  6. Бєлкін М. Л. Неправосудне судове рішення по цінних паперах: аналіз та наслідки на фондовому ринку. – Актуальні питання цивільного та господарського права. – 2008. – № 3(10). – С. 54–64.
  7. Офіційний сайт Вищого господарського суду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.arbitr.gov.ua
  8. Господарське судочинство в Україні: Суд. Практика. Корпор. Правовідносини / Упоряд.: І. Б. Шицький (кер.) та ін.; Відп. ред. В. Т. Маляренко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004, С.180–188.
  9. Бєлкін М. Коли «відмивання» – не легалізація. – Головбух. – 2008. – № 32(583). – С. 37–41.
  10. Бєлкін М. Л. Діалектика понять «легалізація» і «відмивання» в кримінальному законодавстві України. – В зб.: Кримінальнаполітика: історія, сучасність, перспективи. П’яті юридичні читання: матеріали наук. конф. студентів та аспірантів (ОНУ ім. І. І. Мечникова, кафед­ра кримінального права, кримінального процесу і кри­міналістики, 21 листопада 2008 р.) / М-во освіти і науки України; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова; уклад.: Є. Л. Стрельцов, І. С. Доброход; за заг. ред. Є. Л. Стрельцова. — Одеса: Астропринт, 2008. – С. 85–87.
  11. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник. – 4-те вид., випр. та доп. – К.: Т-во «Знання», КОО; Л.: Вид-во Львів. – Банк. ін-ту НБУ. – 566 с.

Юридичний журнал, 2009, № 3 (81), с. 44 — 52.